Вже північ..

На столі розсипані світлини.

То Ваші, Мамо.

На цій Ви – школярка, а ось на цій – з розкішною косою під вінець стали.

А на оцій – я з Вами. Я мовчки переглядаю кожну, сную солодко-тривожними спогадами, а в думках шукаю слів, як молитов, аби легко вкласти їх в мій Вам лист.

І знаходжу. Те слово – дякую. Дякую Вам, Мамо, за все, що маю, і що буду мати. Дякую, що тримаєте небо на плечах, тому і дається мені висота. Дякую, що молитву ще на порозі літ моїх навчили промовляти. Вдумливо і тихо.

За сорочку вишиту дякую.

І за рушник, на якому щасливу долю вишили мені. Не чорними, а нитками, блакитними, як небо.

А ще дуже прошу, Мамо, передайте моє уклінне «дякую» Марії, Івановій Матері. Він уже не зможе Їй промовити: «Дякую, рідна моя Мамо». Його уста вже посиніли, а чоло, ніби рілля чорна ізорана. Вона вже не почує його дзвінкий, наче дівочий, голос.

Він – на висотах, де нема ні горя, ні печалі. Він піднісся до небес, як промінь світла. Тієї пори, коли вже схилили свої голови стиглі соняшники.

З Мар’їнки.

Передайте Марії ще, що Її Іван – ангел-охоронець на землі українській сущих.

Кажіть, Мамо, що Іван – воістину Герой і Матері гордість. Матері-України. Напевно, Марія вмиється сльозами.. Але Ви мовте Їй, що Іванове ім’я закарбоване в пам’яті вдячних Їй українців. Ця пам’ять зринає не лише другої неділі травня, вона поміж нами щодня.

Я би дуже просив, аби Ви, Мамо, передали мою вдячність і Ользі, яка шляхетно і з сильною вірою чекала свого Миколу, запертого у підземеллі російського пекла.

Але ворота розступилися, і Микола – на волі.

А Мати – щаслива.

Та хіба є довершеніший образ, ніж усміхнена щаслива Мати?!

То ж нехай святиться і світиться ім’я Ваше, Мамо, Берегине роду українського й України!

І не лише другої неділі травня, а щодень і – вовіки.

Посол Василь Кирилич