Цього дощового підвечір’я 2014-го усі чоловіки засмученого містечка на коліна стали..

Вони колись уже вклякали на коліна, але то було тоді, коли потребували води з джерела напитися або в батька і матері благословення просити.

Бо немає, напевно, інших сильних причин, які би змусили чоловіка на  коліна стати.

Вони стояли з випрямленими спинами, схиливши голови, а їхні коліна оперлися в гострі каміння, що виступали обабіч дороги. Навколо панувала тиша,  яку, ніби гострим мечем, розтинали грізним криком чорні ворони.

До міста йшов Герой. Не йшов.. Його несли, карбуючи легкі рівні кроки,  дужі, широкоплечі у військових одностроях хлопці.

Подекуди було чути легкий жіночий зойк. То Матері серце краялося на дві половини. А там, далі, схлипували дівчата. Вони чекали Героя. Але кожна по-своєму. Хтось думав під вінець з Героєм, інші – послухати його мудре слово.

Він входив у місто. Здавалося, що небеса розкрилися, бо сонце направило свої тонкі сонячні промені на засмучену ходу.

Сягнувши народного дому «Просвіта», зірвалося багатоголосе «Слава Україні. Герою Слава!». Там, збившись до купи, стояли в печалі достойники  «Просвіти», поміж якими світився колись Герой. Світився мудрістю, відданістю християнським цінностям і шляхетністю. А ще – незвичайною любов’ю до всього українського: мови, вишиванки, пісні, традицій і звичаїв, мистецького спадку. Він віршував і рядки мініатюр своїх у «Просвіті» читав.

Зустріч ходи Героя і добірного зібрання просвітян явила знак, що Він ніби вже прийшов. У вічність. У пам’ять. Малих і великих. Тих, хто на коліна став, і тих, хто понуро збоку стояв, втираючи раз-по-раз сльози.

Герой повернувся і сумлінням громади став.

І відтоді ті, хто на плечах своїх додому Його приніс, і ті, хто оплакували дорогу Героя, та й ті, хто ще не усвідомив величі повернення, кожен крок свій доленосний з пам’яттю Героя вимірюють...

Вони ще вклякнуть перед Героєм, та ніколи не стануть на коліна перед агресором.

Посол Василь Кирилич