Україна і досі воює з фашизмом 

Людство відзначає велику дату – 70-у річницю перемоги в Другій світовій війні. Я написав «відзначає», бо слово «святкує» за нинішніх обставин видається мені якось недоречним. Десять років тому, коли ми святкували 60-у річницю, усе було інакше й не було сумнівів, що історія розвивається у правильному, логічному напрямкові. Складаючи шану загиблим, ми були впевнені, що фашизм назавжди належить минулому й ніякий божевільний фюрер більше не в змозі розпалити війну.

Однак виявилося, що історія це не проспект, який веде прямо у щасливе майбутнє, і що минуле може повернутися в несподіваний і жорстокий спосіб. Через сім десятиліть після великої перемоги Україна знову стала жертвою агресії, причому з боку найближчого союзника в Другій світовій – Росії.

Що стосується минулого, то «союзник» це навіть занадто слабке слово, бо в ті часи Україна входила до складу СРСР і українці та росіяни боролися проти фашизму як єдине ціле. Між іншим, це пізніше, коли переможці ділили славу й заслуги, спричинило одну несправедливість щодо України. Хоча вона весь час перебувала в самому горнилі війни, її подвиг і її жертва залишилися майже непоміченими й не увійшли в історичну свідомість європейської та світової спільноти. Усе дісталося Росії. Гадаю, зараз настав час, щоб відновити істину й справедливість.

Вінстон Черчілль писав: «З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, найбільше, мабуть, постраждав український. Але водночас він ціною життя мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею».

Смертоносний вал Другої світової війни двічі пройшов по Україні – під час відступу Червоної армії в 1941-му та в ході її наступу 1943-1944 років. Звідси й небачені жертви й руйнування. У війні загинули до 8 мільйонів українців, а загальні втрати України в населенні сягнули 13,5 мільйона осіб, це найбільше серед усіх націй антифашистської коаліції. 7 мільйонів українців брали участь у боях як солдати Червоної армії. Кожен другий із них не повернувся додому. Кожен другий із тих, хто повернувся, залишився інвалідом. Повністю чи частково було зруйновано 714 міст і 28 тисяч сіл.

Українці воювали не тільки на фронті в лавах Червоної армії. Коли Україна опинилася під німецькою окупацією, у ній, як і в Хорватії, почався партизанський рух, який здобув масовий, справді народний характер, так що протягом війни до боротьби були залучені близько півмільйона чоловік.

Крім того, в Карпатських горах Західної України боролося ще одне велике партизанське військо – Українська повстанська армія (УПА), метою якої було відновлення незалежної Української держави. Західну Україну СРСР згідно з Пактом Молотова – Ріббентропа зайняв тільки 1939 року й відразу розпочав масові «чистки» «буржуазних елементів» та «українських націоналістів». Тому західні українці і фашистів, і комуністів вважали однаково жорстокими окупантами й вели війну спочатку проти гітлерівців, а потім повернули зброю проти радянських частин безпеки НКВС, які прийшли, щоб знову встановити свій режим. Неймовірно, але останні загони УПА, знаючи, що не мають шансів вижити, продовжували боротьбу аж до середини 50-их років.

Звісно, в СРСР воїни Української повстанської армії були затавровані як «зрадники» і несправедливо звинувачені як «поплічники німецьких фашистів» (бо хто б іще, окрім фашистів, міг стріляти у солдатів НКВС?).

Саме цю історичну фальсифікацію сьогодні активно використовує путінська пропаганда, щоб виправдати анексію Криму й агресію на Сході України. Пропагандистська схема, яку зварганили кремлівські ідеологи, виглядає так: «Майдан у Києві, який скинув проросійського президента Януковича, організували Америка і Європа руками західних українців. Західні українці – фашисти й русофоби, це всі знають іще з часів війни. Отже, до влади в Києві прийшла фашистська хунта, а це значить, що вона буде переслідувати росіян і всіх, хто в Україні говорить по-російськи. Висновок: «Росія мусить їх захистити! Усі на боротьбу з українським фашизмом!»

Про всяк випадок покажу, де в цій «логічній» конструкції брехні й перекручення.

Перше. Американці й ЄС не могли організувати протести на Майдані. Ніхто й ніщо, крім прагнення свободи й ненависті до злодіїв при владі, не може змусити мільйони громадян протягом 4 місяців протестувати на страшенному холоді й не розбігтися під кулями снайперів.

Друге. На Майдан приїздили тисячі людей із Західної України, але основну частину протестувальників усе-таки складали місцеві кияни.

Третє. Немає причин називати фашистами воїнів УПА, а тим більше – їхніх унуків.

Четверте. До влади в Україні прийшли виключно проєвропейські й демократичні сили, оскільки головними вимогами Майдану були саме демократія і Європа.

І, нарешті, між протестувальниками на Майдані, як і тепер між бійцями, які воюють проти російських агресорів і сепаратистів, принаймні половина були або етнічні росіяни, або ті, хто використовує російську мову як рідну. Отже, тези про «порятунок російських братів» у Криму й на Донбасі також рушаться, як будинок із карт.

Якщо вже Москва витягла з минулого й пустила в гру «фашистську» карту, погляньмо, як у цьому плані виглядає сама сьогоднішня Росія.

Вражаючу схожість політики Путіна й Гітлера вже помітили багато аналітиків. Головна подібність, звісно, в агресивності й розпалюванні війни. Зазначу, що саме Путін уперше після Гітлера окупував у Європі чужу територію й приєднав її до своєї імперії, а його анексія Криму неминуче нагадує аншлюс Австрії й окупацію чеських Судет. Абсолютно однаковий і привід для агресії: начебто захист співвітчизників у інших країнах.

Базовим елементом фашистської ідеології є Великий національний міф. У Гітлера це були арійська раса й тисячолітній рейх, а в Путіна - «підняття Росії з колін» і так званий «російський світ», який передбачає повернення під крило Москви усіх територій, які вона будь-коли контролювала й де залишила слід.

Фашизм ніяк не може без масової брехливої пропаганди. Результатом такої промивки мізків є патріотично-шовіністична істерія і, що обов’язково, створення культу Великого Вождя. Сьогоднішня російська пропаганда за безсоромністю фальсифікацій і технічними можливостями далеко перевищує пропаганду геббельсівських часів. Не дивно, що рейтинги Путіна та його агресивної політики б’ють у Росії всі можливі рекорди.  

У результаті сьогодні маємо справу зі справжнім політичним абсурдом. Росія під антифашистськими гаслами здійснює типово фашистську агресію проти демократичної України, звинувачуючи її при цьому у фашизмі.

На завершення ще раз процитую Черчілля: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами». Я запитую себе, звідки він міг знати?