Виступ Посла України в Республіці Хорватія О.М.Левченка на урочистостях з нагоди Дня антифашистської боротьби
(м.Сисак, 22 червня 2013 р.)
Вельмишановний Президенте Республіки Хорватія пане Йосиповичу,
Вельмишановний Голово Хорватського Сабору пане Леко,
Вельмишановний екс-Президенте Республіки Хорватія пане Месичу,
Шановна голово жупанії пані Ловрич-Мерзель,
Шановні ветерани,
Шановні гості, дорогі партизанки та партизани,
Передусім хотів би привітати усіх тут присутніх із Днем антифашистської боротьби. Це день національної гордості й честі, день, який засвідчив світові, що хорватський народ має геройське серце й піднімається на боротьбу за свободу, навіть якщо ця боротьба, здавалося б, не має шансів на успіх. Справді, на що, окрім певної смерті, могла сподіватися жменька з 39 озброєних гвинтівками героїв, які 22 червня 1941 року створили в лісі Брезовиця перший партизанський загін, щоб виступити проти найсильнішої в тодішній Європі військової машинерії Третього рейху?
Проте, як це часто буває, дух переміг залізо. Сисацький загін став тією першою маленькою іскрою, яка запалила великий вогонь народновизвольної війни.
Це був, можливо, єдиний у сучасній історії випадок, коли в окупованій країні з допомогою народу й із самого народу постала справжня велика регулярна партизанська армія, яка змогла протистояти озброєному до зубів противникові, витримала чотири роки кривавих і безпощадних битв і врешті-решт здобула праведну й заслужену перемогу.
Завдяки партизанам Хорватію ніколи не було переможено й принижено. Історичні факти вказують на те, що нинішня Республіка Хорватія має свої корені саме в тій партизанській Хорватії, яка ніколи не схилила голову перед нацистським насильством і яку з повним правом вважаємо учасницею світової антифашистської коаліції.
Український і хорватський народи споріднені, нас пов’язує не тільки близькість мов, культур і менталітетів, але й вражаюча подібність історичних доль. Ця спільність доль проявилася і під час Другої світової війни. День 22 червня 1941 р. дуже багато значить і в історії України, як і всіх колишніх республік Радянського Союзу. Того дня без оголошення війни фашистська Німеччина напала на СРСР, того дня перші бомби впали на Київ. Ми відзначаємо його як День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.
Україна опинилася в самому епіцентрі світової війни. Її смертоносний вал двічі прокотився по нашій землі – під час відступу Червоної армії в 1941-му та в ході її наступу в 1943-1944 роках. Звідси й небачені жертви та руйнації.
У Другій світовій війні Україна втратила 13,5 мільйона своїх жителів, з яких 8 мільйонів було вбито. Це найбільші жертви з-поміж усіх націй антифашистської коаліції. Повністю чи частково було зруйновано 714 міст та 28 тисяч сіл.
7 мільйонів українців брали участь у боях як солдати Червоної армії. Кожен другий із них не повернувся додому. Кожен другий з тих, що повернулися, залишився інвалідом.
Але українці боролися не тільки на фронті в лавах Червоної армії. Коли регулярні радянські війська відступили на схід, а Україна опинилася під німецькою окупацією, у країні розпочався партизанський рух, у який протягом війни включилося близько півмільйона людей.
Українські партизани відіграли значну роль у перемозі. На боротьбу з ними німці мусили виділити 10% своїх сил на Східному фронті. Партизани знищили кілька сотень тисяч ворожих солдатів і офіцерів, близько 500 окупаційних гарнізонів. Особливо важливою була так звана «залізнична війна», а це – кілька тисяч пущених під укіс поїздів із живою силою противника, танками, гарматами, іншою зброєю, які так ніколи й не прибули на фронт, це сотні підірваних мостів і кілометри залізничних колій.
Таким чином, Україна, як і Хорватія, з повним правом може вважатися країною партизанської слави, і це є ще один важливий історичний чинник, який зближає й пов’язує наші два дружні народи.
Партизанські загони виникали в усіх без винятку областях України. Однак особливо сильним партизанський рух із самого початку був на півночі та на північному сході України, де з прадавніх часів збереглися безкрайні ліси, що давали прихисток для десятків тисяч бійців.
Я походжу саме з цього регіону й відчуваю цей гордий партизанський дух. Обидва мої діди були партизанами. Іноді я чув розмови про якісь привілеї для партизанів. Найбільшим повоєнним привілеєм мого діда-партизана була робота в полі з раннього ранку до пізнього вечора. Що він справді любив – так це говорити про міжнародну політику. А оскільки сусіди-селяни були не дуже обізнані з зовнішніми справами, то дід вів дискусії зі мною, малим хлопцем. Мені тоді було 10-12 років і, коли по мене приїздили батьки, дід завжди говорив: з оцього точно вийде дипломат. Так, наче передчував, що Україна стане незалежною і матиме свою зовнішньополітичну службу. Отак із дідовою партизанською перепусткою я йду через усе життя. Іще один привілей мав мій дід, щоб стати партизаном, - два кілометри він біг за партизанським возом, аби його взяли в загін. Бо він був занадто молодий, щойно закінчив неповну середню школу.
Другого діда німці розстріляли на початку війни. Його четверо дітей виростали у бідності й злиднях. Єдиний привілей, який вони мали, - це те, що кожен власними тяжкими зусиллями здобув університетський диплом з найкращими оцінками. Дід уважався найрозумнішим у селі. Мені інколи так бракувало його життєвої поради й підтримки. Але я завжди якось відчував його незриму присутність поряд із собою. І це вважаю своїм найбільшим партизанським привілеєм.
Шановні пані та панове,
За кілька днів Хорватія приєднається до Європейського Союзу. Україна, стратегічною метою якої є європейська інтеграція, готується в цьому році підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Ідучи в об’єднану демократичну Європу, не забуваймо, що вона не була б можливою без подвигу й жертви наших воїнів.
Слава партизанам!
Хай живе об’єднана демократична Європа.