80-та річниця Голодомору в Україні.
Намагання Сталіна знищити голодом цілий народ
23 листопада 2013 року Україна відзначає 80-річчя найстрашнішої трагедії у власній історії, й водночас, за винятком світових війн, найбільшої гуманітарної катастрофи в історії людства.
Ідеться про Голодомор або вбивство голодом, який упродовж 1932-1933 років знищив мільйони українських селян. Точні цифри жертв цієї трагедії не відомі. У 2010-му році науково-демографічна експертиза встановила, що від голоду померло 3 мільйони 941 тисяча людей, а якщо врахувати ненароджених дітей, то втрати нації становлять додаткових 6 мільйонів осіб. Утім, експертиза була науковою і ґрунтувалася виключно на підтверджених фактах, які в сталінські часи усіляко приховувалися та фальсифікувалися. Крім цього, смерть часто не залишала свідків – вимирали цілі сім’ї, роди, навіть цілі села, над якими представники радянської влади замість червоних піднімали чорні прапори. Так, реальні цифри, без будь-яких сумнівів, були набагато більшими.
Людська психологія створена таким чином, що не може в повному обсязі осягнути й сприйняти всю глибину тієї масштабної трагедії, мільйонні цифри сприймаються хоч і як страшна, однак все одно статистика. Ми набагато гостріше сприймаємо і співчуваємо конкретній людині та її болю. Тому хотів би навести лише одне з тисячі свідоцтв тих, хто пережив Голодомор: «У маленькому містечку Богодухові протягом місяця померло троє дітей Максима Коваля. У сім’ї Євмена Бондаренка смерть у лютому забрала п’ятирічну Таню, у квітні – десятирічного Федора, у травні – відразу двох інших дітей, шестирічного Костю та восьмирічну Марійку. Протягом квітня і травня втратив своїх четверо дітей Панас Коваль».
Це не були якісь окремо взяті випадки, всією Україною сотні тисяч батьків вимушені були спостерігати, як один за одним у страшних муках гинуть їхні діти, та врешті-решт вмирали й самі.
Між тим існують факти, які роблять ту страшну трагедію ще більш незрозумілою і жахливою. Головними з них є такі: Голодомор не було спричинено поганим врожаєм або природними катаклізмами. Він був штучно організований з боку сталінського злочинного режиму. Дані свідчать про те, що 1932 року врожай був як і завжди нормальним, більше того – в той час, як мільйони помирали від голоду, Радянський Союз вивозив велику кількість зерна за кордон з метою отримання засобів для забезпечення проголошеного комуністичною партією курсу індустріалізації.
Людина, не знайома з реаліями сталінського режиму, могла б поставити питання: яким чином вдалося організувати штучний голод у країні, яка володіє найбільшими у світі запасами чорнозему й нещодавно називалася житницею Європи, й головне – навіщо влада однієї держави розпочала масове знищення власного народу?
Спочатку відповім на головне запитання. Першою причиною стало впровадження насильницької «колективізації» - об’єднання всіх селян у колгоспи, за яким стояло відбирання у них землі, коней, худоби, сільськогосподарської техніки. Українські селяни завжди були прив’язані до власної ниви, тому люди надавали потужну відсіч комуністичному пограбуванню, на що Сталін дивився як на контрреволюцію. Ще перед Голодомором сотні тисяч українських хоча б трохи заможних селян разом із сім’ями були позначені як «куркулі» та вивезені до Сибіру, де більшість з них загинула.
Крім колективізації існувала ще одна, важливіша, причина Голодомору. Під час революції український народ скористався історичною можливістю та встановив власну незалежну національну державу Українську Народну Республіку, яка боролася з більшовиками та іншими ворогами з 1917-го до 1920-го року.
Основу війська незалежної України складали саме селяни, які на фронтах Першої світової війни стали досвідченими вояками та здобули широкі погляди на власне життя й на долю власної Батьківщини. Проте комуністи перемогли, й Україна стала республікою СРСР. Однак ті, хто спробував смак особистої і національної свободи, залишились в країні, а отже й існувала можливість, що Україна, друга за величиною й економічним потенціалом республіка Радянського Союзу, підніме повстання та відновить власну державність. Це могло стати крахом всієї комуністичної імперії та її ідеології. З метою уникнення цієї небезпеки український народ за непокірність й тяжіння до власної свободи було піддано тортурам, тоталітарний режим вигадав надзвичайно віроломний спосіб масового знищення у мирний час – штучний голод.
А зараз про методи – у соціалістичній системі колгоспи та самостійні селяни були змушені здавати деякий відсоток врожаю державі. 1932-1933 років держава визначила настільки високі норми, що більшість господарств не мала можливості їх забезпечити. Недодачу врожаю було проголошено «куркульським саботажем». В села були направлені озброєні загони активістів, які забирали в селян усю, у буквальному сенсі, всю їжу, щоб покрити недостачу зборів. Багато сіл, які вважалися надзвичайно контрреволюційними, були офіційно внесені до чорних списків. В цих селах репресії були винятково жорстокі, і саме ці поселення вимерли до останньої людини.
Влада прийняла так званий «закон про п’ять колосків», який передбачав розстріл або багаторічне ув’язнення за найменшу крадіжку з колгоспних полів, які суворо охоронялися. Жертвами цього закону стало багато тих, хто намагався врятувати власну родину від голодної смерті.
Для того, щоб відняти у засуджених на повільну смерть у муках останній шанс на спасіння, радянський режим за допомогою озброєних загонів взяв під суворий контроль всі дороги. Режим не допускав, щоб зголоднілі селяни перебиралися до міст, в яких ситуація з продуктами була більш терпима. Багатьом усе таки вдавалося уникнути патруль та з останніх сил дістатися до міста. Тому, коли службовці зранку йшли на роботу, вони мусили обходити трупи прийшлих селян, які всюди лежали на вулицях. Під час Голодомору це було звичайною картиною в усіх українських містах.
Разом з тим і вся Україна у подібний спосіб була ізольована від інших радянських республік, в яких також відчувалася гостра необхідність продуктів харчування, але не в такій мірі, щоб призвести до масового мору громадянства. Так, сталінський режим перетворив цілу країну у величезне гетто, в якому панувала смерть.
Це віроломне і цинічне знищення мільйонів людей було спровоковане сталінським жорстоким режимом, який з повним правом може розцінюватися як геноцид українського народу. Саме як геноцид Голодомор офіційно визнаний парламентом незалежної України і, що особливо важливо, більш ніж 20-ма державами світу.
Утім, ще й досі Голодомор не увійшов у широку історичну пам’ять європейців та інших народів світу, як увійшли, наприклад, репресії того ж Сталіна проти радянської політичної, військової та інтелектуальної еліти 1937-1939 років.
І тут треба відзначити ще один чинник, який робить злочин режиму ще більш жахливим. Згубивши мільйони українських селян, він зробив все для того, щоб знищити і пам’ять про них. Про голодну смерть цілого народу мовчали радянські медіа. Уміло організована інформаційна блокада сприяла й тому, що Захід не чув повідомлень про гуманітарну катастрофу, яка відбувалась у радянській Україні. Фактично до кінця 80-х років, тобто до кінця існування комуністичної системи, в СРСР було заборонено будь-яке відкрите згадування Великого Голоду, інформація про який передавалася виключно в усній формі у вузькому колі сім’ї. В результаті відбулось неймовірне: найбільший геноцидний злочин, здійснений у «цивілізованому» 20-му столітті у самому географічному центрі Європи упродовж майже 50-ти років залишився непоміченим європейською та світовою громадськістю.
Ситуація почала змінюватись лише тоді, коли Україна 1991 року здобула незалежність і українські політики та науковці доклали великих зусиль, щоб людство зрештою дізналося правду про цю трагедію. Статті, книги, наукові дослідження з’явилися не лише в Україні, але й у багатьох зарубіжних країнах. Надзвичайно ціную те, що 2008 року і в Хорватії професор Євген Пащенко опублікував велику книгу документів, статей, свідчень очевидців під назвою «Геноцидний злочин тоталітарного режиму в Україні 1932-1933».
Зрозуміло, потрібно ще багато чого зробити для того, щоб Голодомор зайняв своє місце і в історії, й у свідомості світового суспільства. Це потрібно зробити не лише через наш моральний обов’язок перед невинними жертвами, а й для того, щоб людство глибше зрозуміло та усвідомило сутність тоталітаризму всіх видів й було готове зашкодити повторенню у майбутньому подібних злочинів проти людства.
Олександр Левченко
Посол України в Республіці Хорватія