Вараждинська жупанія – щирий будівничий дружби

 Вараждинський санаторій цими днями прийме на лікування і реабілітацію десятьох воїнів Національної гвардії України, які отримали поранення, захищаючи батьківщину від агресора, - говорить посол.

 З послом України в Хорватії Олександром Левченком ми розмовляли напередодні недільних позачергових парламентських виборів, які принаймні на якийсь час відставили на другий план конфлікт у цій державі, який виник після скинення проросійського президента Віктора Януковича, а потім переріс у справжню війну з проросійськими сепаратистами, яка призупинена завдяки крихкому перемир’ю.

 Розчарування Росією

-  Україна переживає найбільш драматичний період своєї новітньої історії. І це не тільки через війну, але й через глибинну трансформацію суспільної свідомості. Це час зіткнення старих і нових ментальних кліше, прощання зі зжитими радянськими життєвими моделями і народження нової демократичної системи, при якій народ міг би реально контролювати владу. Це час великих надій, але й страшних розчарувань. А найбільше розчарування для мільйонів українців називається Росія.

 -  Як до цього дійшло?

-  Держава, яку ми завжди сприймали як дружню і братню, напала на нас у найпідступніший спосіб, окупувала Крим, а в східному регіоні на Донбасі розпочала неоголошену, але справжню війну. План Москви був таким: з допомогою своїх спецслужб створити хаос не тільки в Донецьку й Луганську, але й у всіх інших східних і південних областях нашої держави, де по містах в результаті багатовікової русифікації більшість мешканців, включаючи й етнічних українців, говорить російською мовою. На тих територіях мала бути створена маріонеткова держава, для якої кремлівські ідеологи в архівах уже викопали підходящу назву  – Новоросія. Так в царській Росії неофіційно називалася Новоросійська губернія, створена на сході України. «Російське» ім’я цієї адміністративної одиниці не повинне нікого вводити в оману: імперія намагалася стерти в українців й саму свідомість про те, що вони є окремою нацією й країною, а тому й усю Україну офіційно називала лише Малоросією. Сьогодні привид забутої «Новоросії», яку путінські спеціалісти підняли з могили історії, забирає тисячі людських жертв.

 -  Чому? Що лежить в основі конфлікту? Турбота про російську меншину?

-  Ні. Ця фантомна держава мала б відсікти Україну від Чорного моря, а Москві забезпечити повну домінацію в цьому стратегічному регіоні на межі Європи й Азії. У цей спосіб Росія отримала б сухопутний вихід до анексованого Криму і ще далі на захід, аж до Придністров’я, невизнаної  псевдодержави на молдавській території, яка з тою ж самою російською допомогою виникла в 1991 році за тоді ще новим рецептом створення «самопроголошених країн».

 Вони сильно помилилися.

-  Як виглядає актуальна ситуація?

-  План «Новоросія», принаймні на сьогодні, провалився. Хоча Путін у Донецьку і в Луганську частково досягнув свого, оскільки туди з сусідньої Росії були перекинуті тисячі «добровольців», частини регулярної армії та безліч важкого озброєння, - це не вдалося йому в інших південних регіонах України, які не мають кордону з Росією і де не була можливою безпосередня військова інтервенція. Очевидно, московські стратеги очікували, що російськомовні громадяни України мріють про те, що Росія прийде їх «визволяти». Але вони сильно помилилися. Мешканці Дніпропетровська, Одеси, Харкова, Запоріжжя, Миколаєва, Маріуполя рішуче виступили проти проросійських провокаторів і показали, що вони – справжні патріоти незалежної України. Та й на Донбасі не все для Путіна пройшло так уже й гладко. Українське військо, добровольці з різних частин держави, включаючи й багатьох місцевих патріотів, дали жорстку відсіч російським окупантам та їхнім вітчизняним посібникам. Путінський «бліцкриг» захлинувся, і час почав працювати проти нього самого.

 -  Скільки в цьому допомогли миротворчі ініціативи західноєвропейських держав?

-  Міжнародна ізоляція, політичні та економічні санкції Заходу не діють блискавично. Щоб відчути їхній вплив, потрібен час, але й зараз певні наслідки вже відчуваються. З часом і число російських жертв значно перевищило ту кількість, яку агресор може собі дозволити. Москва ніколи не шкодувала життів своїх солдатів, але коли ніякої війни офіційно нібито й немає, тоді все тяжче приховувати від власної громадськості, а тим більше пояснити їй сотні й сотні нових смертей.

Усі ці чинники примусили Москву після півроку відмов погодитися на переговори. На початку вересня в Мінську за міжнародного посередництва було укладене перемир’я, а 17 жовтня в Мілані під час зустрічі лідерів України і Росії цей процес додатково був підсилений домовленостями, які, як сказав наш президент Петро Порошенко, «дають підставу для дуже, дуже стриманого оптимізму».

 Нова ескалація?

-  Бо перемир’я є крихким?

-  Перемир’я є дійсно крихким. Крихким тому, що й зараз російське військо залишається в Донбасі, а артилерія продовжує обстрілювати наші позиції, хоча й з меншою інтенсивністю. Напади на оборонців аеродрому біля Донецька не припиняються ні вночі, ні вдень вже кілька місяців підряд, і кожного дня гинуть люди. Без огляду на це, подальші переговори необхідні, бо навіть крихке перемир’я дає хоч якийсь шанс для миру. Проте ми повинні бути реалістичними. Путін дуже не любить програвати у «грі», а за давньою шпигунською звичкою він схильний міркувати категоріями спецоперацій. Тому цілком можливо, що переговори для нього – це лиш димова завіса перед початком нової ескалації війни і продовження плану «Новоросія». Щоб домовленості про перемир’я справді утілилися в життя, необхідна подальша мобілізація зусиль усієї міжнародної спільноти, всіх друзів України.

 -  Як допомогти зупинити військові сутички зі страшними наслідками?

-  Зараз для нас, українців, давня приказка про те, що друзі пізнаються в біді, наповнилась новим, доленосним змістом. Про те, чого коштує «братерство» з Росією, я вже сказав достатньо. Але як винагороду за втрати ми здобули і безліч нових, справжніх приятелів. Це - й мільйони чесних і справедливих людей, це й усі демократичні країни у всьому світі, це й США, це й ЄС і всі держави – її члени. Офіційний Загреб послідовно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, активно бере участь у прийнятті всіх рішень ЄС і НАТО, скерованих на припинення російської агресії.

-  Проте дружба між народами кується не лише на високих політичних рівнях. В її створенні може брати участь кожен, хто має її в серці. З задоволенням можу сказати, що Вараждинська жупанія – це один зі щирих будівничих нашої дружби. Рік тому вона встановила партнерські сосунки з Чернівецькою областю в Україні, а незабаром включиться в особливо благородну гуманітарну акцію солідарності з нашою країною. Вараждинський санаторій цими днями прийме на лікування та реабілітацію десятьох воїнів Національної гвардії України, які отримали поранення, обороняючи свою Батьківщину від агресора. За це я щиро й від імені всіх українців дякую усім, хто до цього долучився.

 Дружба між народами кується не лише на високих політичних рівнях. В її створенні може брати участь кожен, хто має її в серці.

 Дивовижна схожість історичних доль

Якщо говорити про дружбу, то як посол хочу сказати найщиріші слова вдячності Хорватії. Українсько-хорватська дружба має винятково глибокі корені. Багато хто з хорватів знає про те, що в далекому 7 ст. вони прийшли в нову батьківщину на Адріатиці саме з України, а багато хто з українців на заході моєї держави пам’ятає, що їхні предки колись давно називалися білі хорвати. Нас пов’язує не тільки відчуття слов’янської єдності, але й дивовижна схожість історичних доль. В ранньому середньовіччі і хорвати, й українці створили свої власні держави, але втратили їх. Після століть боротьби за існування обидва народи відновили свою державність, причому в одному й тому ж 1991 році. Не є дивним, що Хорватія в ті дні однією з перших визнала Україну, а Україна була першою державою – членом ООН, яка визнала Хорватію. Єдина різниця була в тому, що Хорватія за свою незалежність змушена була воювати, а ми здобули її в мирний спосіб. Але, як виявилося, й тут між нами немає різниці. Просто наша війна запізнилася на 23 роки.

І тут знову дивує схожість цих воєн, так ніби їхні сценарії писала одна й та ж рука. В обох випадках національні меншини були використані для заколоту і створення сепаратистських псевдодержавок, які існують завдяки військовій підтримці ззовні, включаючи й банди так званих «добровольців». В обох випадках агресор не визнає офіційно своєї причетності до війни і намагається її показати як внутрішню громадянську війну. В обох випадках збройне вторгнення супроводжується масовими пропагандистськими диверсіями, в яких жертва звинувачується у фашизмі, націоналізмі і т.д. Нарешті, для всіх цих сепаратистських утворень характерна по суті шовіністична ідеологія, системне порушення прав людини і масовий бандитизм.

Думаю, саме через ці схожості наших національних трагедій хорватське суспільство ще з першого дня кримської кризи висловлює свою солідарність і надає підтримку моїй країні.

,