«Задарський лист» від 28 жовтня ц.р.

 

70-та річниця звільнення від фашистської окупації

 

Україна в боротьбі з фашизмом

 

Поразка фашизму 1945-го року заклала фундамент для нової демократичної Європи, тобто сьогоднішнього Європейського Союзу. Це  було б неможливим без подвигу і жертви всіх народів антифашистської коаліції, зокрема українського. Тому, мені б хотілося, щоб об’єднана Європа ніколи не забувала, що в її сьогоднішнє щастя і свободу вкарбоване життя близько 10 мільйонів моїх співвітчизників.    

 

28 жовтня ц.р. Україна відзначає 70-ту річницю звільнення своєї території від німецько-фашистської окупації. Чому я про це пишу тут, в Хорватії? Я маю для цього є, щонайменше, три причини. По-перше тому, що Хорватія також пройшла пекло Другої Світової війни і нас багато що пов’язує, але й через те, що тут у Батіні та Ілоку знаходяться могили сотень українських вояків, які загинули за свободу Хорватії. Всі знають, що у звільненні народів колишньої Югославії брала участь Червона армія, але, нажаль, мало хто пам’ятає, що то був Третій Український фронт і більше від половини його бійців були етнічні українці.

Така коротка пам’ять іноді, нажаль, призводить до злих жартів. 16 жовтня ц.р. в Белград, який від фашизму звільнив той самий Третій Український фронт, на урочистості з нагоди річниці цієї події у якості головного гостя було запрошено російського президента Путіна, який наразі веде неоголошену війну проти України. При цьому, Президент України Петро Порошенко запрошення не отримав. Можливо це елементарне незнання, можливо якась висока політика, однак важко відв’язатися від незручного почуття, що вдячність балградців в ці дні було спрямовано на неправильну адресу.

Другою причиною є те, що я бачу, як історик за першим фахом, що моя улюблена наука не була у повній мірі справедливою по відношенню до України. За часів Другої Світової війни Україна була у складі Радянського Союзу і тому її жертва та її подвиг залишились майже непомітними і не увійшли в історичну свідомість європейського і світового суспільства.

Однак, Україна і українці найбільше сприяли спільній перемозі над Третім Рейхом. Моя Батьківщина опинилася в самому епіцентрі світової війни, смертельна хвиля якої двічі пройшлася нашої країною – під час відступу Червоної армії 1941 року і в ході її наступу 1943-1944 років. Тому і було стільки жертв та руйнувань. Під час Другої Світової війни загинуло вісім мільйонів українців, а загальні втрати України серед населення досягли 13,5 мільйонів, найбільше від всіх народів антифашистської коаліції. Повністю або частково було зруйновано 714 міст і 28 тисяч сіл. Сім мільйонів українців брали участь у боях в якості військових Червоної армії. Кожний другий з них не повернувся додому, а кожний другий з тих, хто повернувся, залишились інвалідами. На території України Радянська армія провела 15 стратегічних операцій. Під час звільнення України кожен з 603 тисяч квадратних кілометрів її території коштував життя 11 тисяч радянських солдат і офіцерів.

Українці боролися не лише на фронті в рядах Червоної армії. Коли регулярні війська СРСР відступила на схід, а Україна опинилася під німецькою окупацією в країні, так само як і в Хорватії, розпочався масовий, по справжньому народний партизанський рух. Таким чином, протягом усієї війни у цій боротьбі брало участь пів мільйона осіб. Часто до партизанів приєднувалось все врятоване населення сіл, які було спалено у каральних операціях нацистів.

Вінстон Черчілль колись писав: «між всіма народами, які опинилися під окупацією німців, найбільше, мабуть, постраждав український. Але в той же час він ціною життів мільйонів своїх представників зробив найбільший внесок у перемогу над фашизмом».

Поразка фашизму у 1945 році заклала фундамент для створення нової демократичної Європи, тобто сьогоднішнього Європейського Союзу. Це було б неможливим без подвигу і жертв всіх народів антифашистської коаліції, зокрема українського. Тому мені б хотілося, щоб об’єднана Європа ніколи не забувала, що в її сьогоднішнє щастя і свободу вкарбоване життя близько 10 мільйонів моїх співвітчизників.    

Третя причина в тому, що історія повна злих парадоксів, а минуле може несподівано з’єднатися з теперішнім, часто в жорстокий, я сказав би, збочений спосіб. Саме це зараз відбувається з нами: 70-у річницю звільнення України ми зустрічаємо у стані війни, в боротьбі із зовнішнім вторгненням, причому напала на нас та сама Росія, пліч-о-пліч з якою Україна воювала проти фашистських окупантів під час Другої світової війни. Разом із війною раптом «воскрес» і термін фашизм. Кремлівська пропаганда сьогодні виправдовує свої дії боротьбою проти «українського фашизму». Проте факти свідчать про прямо протилежне. На території України, де немає російських загарбників, відсутні й міжетнічні конфлікти, російська мова вільно звучить поряд із українською і в Києві, і в інших містах, по-російськи говорять і тисячі солдатів та добровольців, які зі зброєю в руках захищають свою батьківщину.  

Російська мова звучить і в окупованому Криму та на Донбасі, але тільки вона одна. У Криму закрито єдиний факультет, де викладалися українська та кримськотатарська мови, закриваються й численні школи. Татари, які є єдиним автохтонним народом Криму, їхня культура й релігія зазнають жорстоких переслідувань, а багато татарських активістів зникли за загадкових обставин. У Донецьку та Луганську голосно розмовляти по-українськи стало небезпечним для життя, бо навіть і це російські «антифашисти» сприймають як підривну акцію «українського фашизму». Про вбивства, тортури, зґвалтування, масові пограбування цивільного населення я навіть не говорю. Кажуть, що найжорстокіші в цьому паравоєнні загони козаків з Дону й Кубані, які увійшли в Україну з Росії. Саме донські й кубанські козаки на службі в німців колись давно розбійничали в Хорватії, а погана слава про їхню дикість і безжалісність лишилася й донині. Виходить, що мав рацію все той же Черчілль, який свого часу прорік, що «фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами».

Протягом її винятково бурхливої історії в Україну приходили усілякі завойовники, впевнені у своїй силі й легкій перемозі, але всі вони врешті-решт зазнали поразки. 70 років тому програли німецькі фашисти, програють і нинішні. Бо історія карає тих, хто не вчиться на її уроках.

 

Олександр Левченко, Посол України в Республіці Хорватія

 

 

 

,