Голодомор. Геноцид Кремля проти українського народу

Слов’янські народи України і Боснії і Герцеговини мають багато спільного, що дає нам відчуття особливої близькості. Однак, існує ще один, на жаль, нещасливий  фактор, який для нас є спільним. А саме травматичний синдром, який трапився з нашими націями. Боснія і Герцеговина не може переболіти загиблих в останній війні. А Україна втратила мільйони своїх синів і дочок у мирні часи, точніше під час неоголошеної війни, яку проти неї проводив Сталінський режим.

22 листопада українці відзначили День пам’яті жертв Голодомору, штучного винищення голодом, який комуністичний терор організував в Радянській Україні 1932-1933 років. Ця, можливо найбільша гуманітарна катастрофа в історії людства, забрала життя семи мільйонів українських селян, а якщо врахувати ненароджених дітей вимерлих сімей, тоді демографічні втрати України перевищують і десять мільйонів. Машина смерті працювала з диявольською швидкістю: від голоду помирало 17 українців щохвилини, тисячу кожної години і 25 тисяч кожного дня.

Така статистика, однак за кожною її одиницею стоїть мученицька смерть реальної людської істоти. «Пекло тривало не день, не два і навіть не тиждень. В селі пропали коти, пси і щури. Діти шукали равликів, жаб. Назавжди я запам’ятала картину: коли йшла полем, я побачила маленького хлопчика, який мертвий лежав на землі з торбинкою з якої виглядали дві головки цибулі. А ще я пам’ятаю, як одна жінка і її донька пішли до сусіднього села до родичів і залишили вдома трьох синів. А коли повернулися то всі сини вже були мертві. Вони померли від голоду. В нашій сім’ї помер дід Микола. А в наших Важдулах, де лише 50 домів, з голоду вмерло 48 людей». Це спогади однієї дівчинки, яка пережила цей жах, а таких трагедій було мільйони.

Для нормальної людини є незрозумілим, чому одна держава, одна влада навмисно знищує свій власний народ? Єдине можливе пояснення є таким: українці для Кремля ніколи не були своїми, а навпаки ворожим народом, зокрема через дві причини – класової і національної.

Першою причиною є проведення насильницької «колективізації» - об’єднання всіх селян в колгоспи з відбором земель, коней, худоби, сільськогосподарської техніки. Український селянин завжди був міцно прив’язаний до своєї власної землі, тому люди давали потужну відсіч комуністичному пограбуванню, що з погляду Сталіна вже було контрреволюцією. Терор голодом мав остаточно зламати волю і будь-яку спроможність українського селянина до повстання.

Ще більш небезпечною була Україна для Москви у національному плані. За часів революції український народ проголосив незалежну Українську Народну Республіку, яка боролася із більшовиками з 1917 до 1920 року. Основу армії незалежної України створювали саме селяни, нащадки бунтівних запорізьких козаків. В кінці-кінців комуністи перемогли і Україна стала республікою СРСР. Але ті хто відчув смак особистої і національної свободи залишились в країні, а це означало, що залишилась і можливість, що Україна, друга за розмірами і за економічним потенціалом республіка Радянського Союзу, підніме бунт та відбудує свою державність. Для того щоб уникнути цієї небезпеки тоталітарний режим придумав винятково підступний спосіб масового винищення і це в мирний час – штучний голод.

Методи здійснення Голодомору вражають своїм нелюдським цинізмом і жорстокістю. У 1932-1933 роках держава призначила для українських селян настільки високі норми здачі зернових, що більшість із них не могли їх виконати. Тоді у села рушили озброєні загони, які відбирали в людей всі запаси їжі. Скоро почався голод, люди вимирали сім’ями, родами та цілими селами. Щоб вони не шукали порятунку в містах, приречені на вимирання села були ізольовані за допомогою армії й міліції. Більше того, каральні загони ізолювали й усю Україну від решти радянських республік, де також був голод, але не було масового мору.

Про штучну природу та справжні цілі Голодомору ясно свідчать висловлювання його комуністичних організаторів. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!», вихвалявся в 1933 р. Мендель Хатаєвич. «Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року!», захоплено вигукував у 1934 р. Павло Постишев.

Убивши мільйони українців, радянський режим зробив усе, щоб убити й саму пам'ять про цей страшний злочин. У Радянському Союзі аж до горбачовської перебудови будь-яка згадка про Голодомор каралася, а заборонені спогади передавалися тільки усно в сімейному колі. Через інформаційну блокаду Захід також не звернув уваги на трагедію, яка відбувалася за залізною завісою, так що геноцид, проведений у самому географічному центрі Європи, для міжнародної спільноти залишився фактично непоміченим.

Тільки після здобуття незалежності Україна почала докладати зусиль, щоб світ дізнався правду, а Голодомор нарешті зайняв своє місце в історії людства й був визнаний як геноцид. Це необхідно не тільки заради справедливості щодо безлічі невинних жертв. Це потрібно і для того, щоб захистити майбутні покоління, бо злочин, не засуджений історією, може повторитися.

На відміну від гітлерівського націонал-соціалізму, комунізм не мав свого Нюрнберга. Можливо, це одна з причин, чому тепер Росія наважилася напасти на Україну. Багато хто сьогодні порівнює Путіна з Гітлером. Подібність незаперечна, проте систему, яку Путін створив у Росії, я назвав би саме неосталіністською. У Росії вже роками триває реабілітація Сталіна. Образ божевільного убивці поступово було замінено образом мудрого вождя, який, нехай і дещо жорстокими методами, створив величну імперію, якої боявся весь світ. На цьому тлі Путін сформував свій власний імідж як нового Вождя, який твердою рукою «піднімає Росію з колін», оновлює її могутність та поширює її на країни колишнього СРСР. «Поширення» почалося саме з агресії проти України, яку Сталін 80 років тому покарав Голодомором за той самий «гріх» - прагнення до свободи й незалежності. Ставлення московських володарів до України, схоже, аніскільки не змінилося.

Олександр Левченко, Посол України в Боснії і Герцеговині

,