Українці пишаються своїми військовими

28 лютого 2015 року журналіст Денис Крнич опублікував у «Слободній Далмації» велику статтю «Братовбивча війна сербів в Україні». Незважаючи на назву в ній йдеться, насамперед, про протистояння українських і проросійських (російських) військ на сході моєї Батьківщини. Тому я хотів би дати декілька коментарів та виправити деякі неточності.

По-перше, Денис Крнич жодного слова не каже про те, хто є жертвою, а хто агресором; хто правий, а хто винен, а подає лише дані про кількість військ з обох боків і аналіз перебігу військової кампанії. Виглядає так, що жертва і нападник зрівняні у моральному плані, однак, саме у випадку неоголошеної війни Росії проти України моральна і політична картина надзвичайно важлива.

«Незаангажований» підхід автора також викликає сумніви, оскільки його «об’єктивність» переважно повернута на російський бік, що видно вже з першого речення статті: «втратою стратегічно важливого міста Дебальцево, Президенту Петру Порошенку все вже ясно. Українська армія остаточно програла війну на сході та південному-сході своєї державної території».

Нічого ще не ясно! Зрозуміло, що втрата Дебальцева є програшем, але від цього ще дуже далеко до «остаточного програшу війни». Крім цього Денис Крнич замовчує, в який саме спосіб російські війська отримала цю «славну» перемогу. 12 лютого в Мінську президенти Петро Порошенко, Владімір Путін, Франсуа Олланд і канцлер Ангела Меркель домовились про перемир’я, однак російська сторона наполягала щоб припинення вогню було відкладено до 15-го. Протягом тих трьох днів росіяни всі свої сили кинули на захоплення стратегічно важливого Дебальцева, однак їм нічого не вдалося. Тоді, незважаючи на мирні домовленості, вони перекинули всю артилерію, танки і сухопутні війська з інших частин фронту, знаючи, що українські війська не буде відкривати вогонь, і продовжили посилені напади на місто навіть після 15 лютого. Лише після декількох днів жорстких боїв і обстрілів українські військові відступили, а Дебальцево, в якому ще донедавна проживало 50 тисяч людей, практично перестало існувати.

Іноді стаття Дениса Крнича взагалі звучить як панегірик переможній російській армії, а українська показана виключно як недієздатна. Водночас, результати боротьби приводять до інших висновків. Після десяти місяців війни Путін залишився там, де й був на початку – тримає під контролем лише частини двох східних українських областей й так і не зміг реалізувати свої подальші цілі. А це, як мінімум, окупація півдня України і пробиття континентального коридору до Криму. А стримав в цьому його, перш за все, неочікувано сильний опір української армії. Якщо ми врахуємо те, що місцеві сепаратисти і «добровольці» з Росії слугують лише як «гарматне м’ясо», а серйозну роботу виконують танкові та артилерійські батальйони регулярної армії однієї з світових суперсил, тоді українці з повним правом можуть пишатися своїми військовими.

А тепер від «загальних питань» перейдемо до головних, конкретних пунктів. Абсолютно є неприпустимим, щоб журналіст вільно використовував назви «Новоросія», «новороси», які вигадала московська пропаганда для східних та південних частин України з метою виправдання їх планованої окупації. Хотів би нагадати, що мова йде про українські етнічні території, де українці завжди були свої на своєму і ніколи не називали себе якимись «новоросами». Однак, речення Дениса Крнича «українці, які оточували міста Новоросії і самі опинилися оточеними» хорватський читач міг би подумати, що йдеться не про Україну, а про якусь країну, де українці виступають іноземними загарбниками. Замініть лише слово «українці» на «хорвати», а «Новоросія» на «Сербська країна» тоді ви зрозумієте, що насправді написав хорватський журналіст!

Денис Крнич згадує також більшість українських добровольчих батальйонів, які він називає паравійськовими формуваннями, загонами найманців, арміями олігарха Коломойського та стверджує, що домовленості з Мінська передбачає їх розпуск, а це «щонайменше 50% військових загонів».

В перші дні російської агресії українські молоді патріоти зробили те саме, що 24 роки назад зробили й їх брати по духу в Хорватії – пішли добровольцями і сформували добровольчі загони. Але дуже швидко ці батальйони отримали статус регулярних одиниць та увійшли до складу сил міністерства оборони або внутрішніх справ. Скажімо Національна гвардія, яку згадує автор статті, належить до українського МВС, а наприкінці минулого року вісім її поранених бійців перебували на лікуванні і реабілітації в Хорватії на запрошення Уряду РХ.

І ще одне. Добровольці і в Україні, і в Хорватії найкраща і найблагородніша частина нації. Вони жертвують власним життям не за гроші, а за незалежність і свободу своєї Батьківщини. Тому називати їх плаченцями або найманцями щонайменше не справедливо.                             

Олександр Левченко, Посол України в Республіці Хорватія