Інтерв’ю Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка для щотижневого хорватського журналу «Хорватський тижневик» від 5 лютого 2015 року.

Розмовляв: Марко Цурач

Схід України перетворився на справжній фронт. Кожного дня з’являються драматичні новини про вбивства мирних жителів. Все нагадує хорватську боротьбу у часи Вітчизняної війни. Про ситуацію в Україні ми розмовляли з українським Послом в Республіці Хорватія Олександром Левченко.

Бої на східній Україні продовжуються нападами на Маріуполь. Кожного дня гинуть мирні громадяни. Що відбувається? Чи є це вступом, як це деякі анонсують, перед великим літнім наступом, який найманці хочуть здійснити проти Києва?

Відбувається військова агресія Російської Федерації проти України. Український парламент 27 січня ц.р. звернувся до парламентів всіх країн з вимогою визнати Росію державою-агресором. На жаль, протягом останніх декількох місяців військова активність російських і проросійських сил значно посилилась. Незважаючи на досягнуту в Мінську домовленість про перемир’я, російська артилерія обстрілює українські позиції і по сто разів на день. Найгірше, що все частіше обстріл ведеться по селах і містах, відбуваються напади на мирних жителів. Наприклад, 13 січня ракети влучили у пасажирський автобус біля міста Волноваха, загинуло 13 невинних осіб, через тиждень після цього було підірвано тролейбус у Донецьку, а найбільш страшний злочин стався 24 січня в Маріуполі. Ракети влучили у багатоповерхівки, забравши життя 30 осіб і поранивши більше сотні. Терор стає щоденним явищем.

Що є метою цього терору і нападів на мирних громадян?

Метою є зломити нашу волю до опору, створити атмосферу страху і невідомості. В такій атмосфері кожного дня можна очікувати будь-що. Тому, великий весняний наступ є повністю можливим, як і зимовий, літній або осінній. Єдине, що є очевидним, наразі Путін не збирається відступати від своїх задумів, він може обманювати, маневрувати, але він використовуватиме всі можливості для досягнення своєї мети.

РОСІЯ ВЕДЕ НЕОГОЛОШЕНУ ВІЙНУ

Чи достатньо хорватська громадськість інформована про легітимну українську боротьбу за незалежність і суверенітет держави. Тобто, чи достатньою мірою така інформація присутня у хорватських ЗМІ?

Хорватська громадськість була досить добре поінформована про боротьбу українців за незалежність і територіальну цілісність своєї країни. Україна не сходила з перших сторінок газет і телеекранів. З вдячністю можу сказати, що майже всі журналісти підтримали Україну. Увага медіа відчутно спала на початку вересня, після досягнення перемир’я у Мінську. Журналісти мабуть це сприйняли як сигнал, що конфлікт почав спадати, що є не зовсім точним, оскільки Росія не виконує головні положення угоди, а всі інші систематично порушує. Не знаю чим це пояснити, однак протягом останнього місяця хорватські газети майже не згадують про Україну. Скажімо, практично були замовчено трагедії у Волновасі, Донецьку і Маріуполі, хоча це були медійні теми першого плану. Можливо ЗМІ вирішили, що громадськість вже втомилася від України і вимагає чогось цікавішого? Тоді це помилковий і небезпечний тренд, оскільки інформаційний вакуум грає на руку агресору.

Чи достатньо боротьба Українців інтернаціоналізована? Де в цій всій ситуації ООН?

Зрозуміло, що ми б хотіли щоб реакція міжнародної спільноти була ще більш рішучою, а санкції більш гострішими. Однак, факти говорять про те, що світ досить швидко і досить активно солідаризувався з Україною і надав нам значну політичну, економічну і гуманітарну підтримку. Міжнародна спільнота також розмірковує щодо надання нам допомоги і зброєю Впевнений, що вже прийшов час побачити реальний стан: Україна є єдиною країною, яка у цьому протистоянні демократичного Заходу і автократичної, імперської Росії боронить європейські цінності у військовій боротьбі. У цій боротьбі ми протистоїмо проти сильнішого противника і тому з повним правом розраховуємо на підтримку наших союзників. Що стосується ООН, проблема полягає в тому, що Росія, навіть і коли залишається у політичній ізоляції, має право вето на всі рішення Ради безпеки. Іншим питанням є Генеральна Асамблея, яка підтримала суверенітет України відразу після російської окупації Криму.

Якими сили мають найманці? Чи можуть ці найманці без допомоги російської армії здобувати такі військові успіхи?

Точніше було б запитати: хто використовує найманців? Відповідь би була: Росія! Після анексії Криму, Кремль пішов на подальше розділення України. Російські агенти організували проросійські демонстрації у великих містах на сході і півдні країни, розраховуючи на підтримку чисельного російського і російськомовного населення. Виявилося, однак, що більшість, незважаючи на етнічну і мовну приналежність, українські патріоти і тому повстання вдалися лише у Донецьку і Луганську, які територіально є найближчими до Росії. Там російські агенти організували і озброїли загони з місцевих сепаратистів та бандитів. Але справжня війна почалась у травні, коли в Донецьк вантажівками з Росії неочікувано прибули озброєні «добровольці» - спецпризначенці без ознак на уніформах, чеченські бойовики, козаки та інша наволоч, приваблена можливостями пограбування. За ними прибула і важка військова техніка – танки, броньовані машини, артилерія, ракетні системи і т.д. У серпні, коли українська армія досягла значних успіхів, в зону конфлікту увійшли загони регулярної російської армії. Сьогодні, саме вони ведуть неоголошену, але справжню війну, а загони місцевих сепаратистів для них є лише прикриттям.

Чи може Київ самостійно відповісти на ці напади? 

Якщо б йшлося лише про найманців, вони вже давно були б розбиті. Більше того: до озброєного конфлікту ніколи б не дійшло, якби не було «союзників», тобто російських спецпризначенців, «добровольців» і регулярної армії. Україна, як ви бачите, у стані їм протистояти, однак конфлікт не може остаточно вирішитися військовим шляхом, оскільки цей шлях веде до великої війни, який не обмежиться лише нашою територією. Тому, абсолютно  необхідне залучення всієї міжнародної спільноти щоб шляхом санкцій, політичного і економічного тиску примусити Москву сісти за стіл і продовжити переговори.

ВИКРАДЕННЯ ТА ВБИСТВА, ЗНУЩАННЯ, ЗГВАЛТУВАННЯ І МАСОВІ ПОГРАБУВАННЯ

Чи схожа українська ситуація з боротьбою хорватського народу за часів Вітчизняної війни?

Схожість приголомшлива. Таке враження, що сценарій двох війн писала одна й та сама рука. В обох випадках національну меншину було використано для організації повстань і створення сепаратистських псевдодержав, які утримуються завдяки військовій підтримці ззовні. В обох випадках агресор не визнає офіційно своєї причетності до війни і намагається її представити як внутрішню, громадянську війну. В обох випадках озброєна агресія супроводжується масовими пропагандистськими диверсіями, в яких жертва обвинувачується в фашизмі, націоналізмі і тому подібне. Думаю, що саме через ці схожості наших національних трагедій хорватське суспільство з першого дня агресії проти України висловлює свою солідарність і надає підтримку моїй країні.

Чи дає повне визначення термін найманець зміст того, з чим зіткнувся український народ? 

Я повторюсь, що справжня назва цієї кризи – агресія Росії проти України. Москва досі офіційно заперечує свою військову присутність в нашій країні і вперто хоче подати всі ці події як внутрішній «український конфлікт». Але це вже нікого не може збентежити. Не помічати російську агресію може лише той, хто в цьому зацікавлений. Найманці звичайно є, однак найманець це маргінальний тип в цій історії. Головні актори все ж таки приходять ззовні, а оскільки вони приходять без ознак на уніформах, з правової точки зори його можна визначити як терорист. Зрештою і операції наших військових офіційно називаються антитерористичними. Тероризмом ми можемо назвати і діяльність самопроголошених «Донецької і Луганської народних республік». На цих територіях немає закону, крім закону насильства і свавілля. Незаконні затримання і вбивства, знущання над ув’язненими і тими, хто потрапив у полон, зґвалтування і масові пограбування стали щоденним і щонічним явищем. Після бомбардування Маріуполя Україна звернулася до міжнародної спільноти визнати так звані «ДНР» та «ЛНР» терористичними організаціями.

У хорватському суспільстві з’являються спроби поширити деяку неправдиву інформацію щодо ситуації в Україні. Зокрема, є спроби представити ситуацію так,  начебто вулиця скинула легально обраного президента. Чому громадяни повстали проти Януковича?

Януковича усунула не вулиця, а народ, який вийшов на вулиці. А це велика різниця. Незадоволення наростало від першого дня його обрання президентом, через придушення демократії, монтування процесів проти політичних противників, корупції і кримінального відбирання бізнесу. На Майдан людей вивело раптове рішення Януковича відмовитись від європейської інтеграції на користь посилення зв’язків з Росією і це за десять днів до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Народ це сприйняв як національну зраду, повернення з шляху демократії до полуколоніального стану. На мирні демонстрації режим відповів брутальними репресіями. Але вони лише додали масло до вогню. Після масового вбивства демонстрантів, 20 лютого 2014 року, режим, зрештою, піддався і підписав з опозицією угоду, відповідно до якої наприкінці року мали б відбутися дострокові президентські вибори. А потім сталося щось зовсім неочікуване: президент Янукович, якому угода гарантувала владу ще хоча б на десять місяців, раптово втік і після декількох днів з’явився в Росії. Пізніше стало відомо, що пакування грошей, золота і коштовностей в автомобілі було розпочато десь за 3 дні до втечі, тобто перед тим як було розстріляно людей 20 лютого. Одже, якщо ми говоримо про цей конкретний момент, Януковича не усунула вулиця, а він сам втік через невідомі обставини. Щодо тих обставин, то тут є багато версій, але без твердих доказів, я не хотів би про них говорити.

ВЕЛИКА БРЕХНЯ, ЩО УКРАЇНЦІ НЕ БАЖАЛИ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ     

Колишній головний аналітик хорватського президента нещодавно в одному з інтерв’ю заявив, що 71% українців виступало за збереження СРСР?

Горбачов 17 березня 1991 року провів референдум, на якому громадяни мали відповісти на питання: «Вважаєте ви, що необхідно зберегти СРСР, як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік, в яких будуть повністю гарантовано права людини і свободи будь-якої національності». Питання було сформульовано досить смішно, оскільки воно взагалі не передбачало незалежності. Відповідь «так» означала більше свободи у реформованому Союзі, відповідь «ні», що все залишається по старому. Тому 70% українців проголосували «так». Однак, після путчу у Москві, у серпні 1991 року, український парламент проголосив незалежність, а референдум 1 грудня це впевнено підтвердив. Явка тоді склала 84,18%, а «за» незалежність України проголосувало 90,32% українців. Крім іншого, незалежність підтримали і більшість мешканців Криму, донецької і луганської областей. Тобто, якщо хтось звертається до першого референдуму щоб довести, що українці не хотіли мати свою власну державу, це є великою брехнею.

Чи точною є інформація, яку передають хорватські ЗМІ, що українські військовозобов’язані ухиляються від мобілізації?

Я читав цю статтю в газетах. В кожній війні під час проведення мобілізації більшість тих, хто отримав повістки прибувають до місця зборів, дехто цього уникає, але є й ті, хто без будь-якої повістки йде добровольцем. Тобто журналіст сам вибирає, на що він робитиме наголос. Таким чином, статті під назвою «Військовозобов’язані уникають мобілізації» і «Тисячі добровольців йдуть захищати Батьківщину», дають дві суперечливі картини однієї й тієї ж події. Можу сказати, що в Україні добровольчий рух з самого початку відіграє величезну роль. Саме добровольці створили Національну гвардію України та декілька батальйонів, які на фронті вирізняються окремою відвагою.

Ви говорили, що домовленості у Мінську не дотримуються. Чи потрібні нові дипломатичні кроки?

Я вже говорив, що російська сторона постійно порушує Мінські домовленості, а лідери сепаратистських «ДНР» і «ЛНР» взагалі заявили про те, що вони більше не будуть дотримуватись перемир’я. Наприклад, відповідно до домовленостей Росія мала б прибрати з України всі свої військові одиниці і техніку, що б означало й кінець конфлікту. Замість цього вона продовжує слати нові підрозділи і ще більше озброєння. При цьому і Україна, і міжнародні спільнота наполягають на реалізації домовленостей з Мінська, оскільки це є основою для подальшого політичного вирішення кризи. Дипломатія є ключовим фактором. Але і озброєний супротив агресії також є необхідним. Без цього Москва б використала переговори з Заходом для відволікання уваги, а її військові підрозділи вже б напали на західні кордони України.

Чи існує виправданий страх великої війни? Американський геостратег Збігнєв Безжинський пропонує направити американську армію до держав Балтики, оскільки Росія, як він попереджає, може захопити Балтику за один день?

На жаль, велика війна можлива. Коли Росія анексувала Крим, дехто це сприйняв як локальний конфлікт між колишньою метрополією і колишнім васалом. Зараз вже абсолютно ясно, що йдеться про протистояння цивілізаційних цінностей, демократії і тоталітаризму, сили права і права сили. Путін зупиниться лише там, де його зупинять. Його кінцева мета, відновлення російської імперії і повернення Росії на міжнародну арену у вигляді суперсили, яку боятиметься весь світ, і яка світу диктуватиме свою волю. Найгірше є те, що для Путіна, як колись для Гітлера і Сталіна, людське життя взагалі нічого не варте, а крім того, як і всі «великі вожді», він живе у якісь своїй вигаданій реальності. Тому в його випадку не спрацьовує здорова логіка, яка веде нормальних прагматичних політиків.

САНКЦІЇ МАЮТЬ БУТИ ВСЕ СИЛЬНІШИМИ

Чи йде Путіну на руку у створенні його імперії боротьба Заходу проти Ісламської держави?            

Єдине, що можна з впевненістю сказати, поява Ісламської держави як нового світового кризового вогнища частково відвертає увагу і ресурси Заходу від проблематики російської агресії на Україну. Далі я б не хотів теоретизувати.

Великі військові навчання російської і сербської армій, наприкінці минулого року поблизу хорватського кордону, в Хорватії були оцінені як нахабну демонстрацію сили.

  Не сумніваюсь, що для Москви в сьогоднішній обставинах ці навчання стали  попередженням Європі і НАТО про можливості оперативної акції на Балканах. У випадку подальшого загострення кризи, Росія могла б наважитися дестабілізувати Балкани, як і деякі інші частини Європи.

Чи буде продовження економічних санкцій ЄС адекватною відповіддю на російську участь в українській кризі і порушення міжнародного права?

Так, економічні санкції показали себе як дієвий мирний інструмент впливу на Кремль і обмежують його агресивну силу. Санкції, можливо, не дають миттєвого результату, однак з часом їх вплив стає очевидним. Вирішальне значення має падіння цін на нафту, але й блокування рахунків кремлівської верхівки. Скільки б ти не обожнював улюбленого вождя, але коли через нього не можеш користуватися вкраденими мільйонами, це може дратувати. Я впевнений, що санкції кожного разу мають бути сильніші, коли Москва загострює конфлікт. Передумовою їх скасування має бути повне виконання домовленостей, включаючи і повернення Криму.

Що ви очікуєте від нового хорватського президента та хорватської дипломатії по відношенню до України?

Перш за все бажаю новообраному президенту Колінді Грабар Кітарович багато успіхів в її відповідальній роботі на благо Хорватії. Україна очікує, що і на двосторонньому рівні і в Європейському Союзу вона продовжить хорватську політику підтримки України. Звичайно ми впевненні, що президент Колінда Грабар Кітарович значно сприятиме подальшому розвитку всестороннього співробітництва між нашими двома країнами, оскільки це повністю відповідає сторічним традиціям дружби українського і хорватського народів.

 

     

   

                                                                 

,