Хто воює в Україні?

Здавалося б, відповідь зрозуміла: Росія напала на Україну. Проте ця відповідь зрозуміла далеко не всім, а в обігу є й інші тлумачення – від свідомих дезінформацій до щирих, але хибних суджень.

Почнімо з чистої дезінформації – твердження Росії, що вона не замішана в конфлікті і що в Україні йде внутрішня, громадянська війна (а Москва при цьому тільки «морально» підтримує ту сторону, що тяжіє до «русского міра»).

Звісно, і в Криму, й у східноукраїнському регіоні Донбас, де російська етнічна меншина особливо численна, є достатньо місцевих сепаратистів, але вони ніколи б не вчинили заколот, якби не прийшли спочатку російські розвідники й диверсанти, а потім і регулярна армія з найсучаснішою військовою технікою. Саме російська армія є стрижнем заколоту, а це означає, що насправді це й не заколот, а іноземна інтервенція.

Уперте заперечення очевидних фактів російського втручання є нахабною, але й до певної міри ефективною тактикою Кремля. Завдяки їй Росія усе ще вдає «миротворця зі сторони». Досить довго вона взагалі відмовлялася включатися в переговори (бо «і я не я, і хата не моя») і навіть вимагала, щоб Київ вів офіційні перемовини з лідерами так званих «Донецької та Луганської республік», тобто з московськими маріонетками, які в політичному плані справді є ляльками без власного голосу.

Твердження, що Росія не замішана, зрозуміло, нікого не обдурили, адже доказів присутності її армії на Сході України є скільки хочеш, та й сама Москва вже давно занадто не напружується, аби її приховати, головне – не визнавати інтервенцію офіційно. І все-таки поодинокі політологи (такі є і в Хорватії) у своїх «аналізах» твердять, що конфлікт в Україні «внутрішній», а Росія - осторонь. Даруйте, для мене це ясний знак, що людина з якихось причин працює як речник Кремля.

Тимчасом і ті, які визнають, що йдеться про російську агресію, боячись зайвий раз дратувати росіян, часто використовують формулювання, які затуманюють ситуацію. Маю на увазі відомі вирази «українська криза» й «український конфлікт». Тут агресор елегантно замовчується, а жертва стає сама собі винуватцем. Але ж за такою логікою напад Гітлера на Чехословаччину був би «чехословацькою кризою», а агресія Милошевича на Хорватію – «хорватським конфліктом»!

Наступна теорія є набагато популярнішою, але такою ж хибною: «Це насправді війна між Америкою й Росією, а Україна є лиш розмінною монетою»! Такий погляд у світі з однаковим завзяттям обстоюють не тільки численні аналітики, але й ще численніші аматори політології й геополітики з пивниць та кав’ярень. Агресія Росії на Україну є для них занадто очевидним фактом, щоб на нього купитися, вони дивляться глибше й відразу ж бачать те, що приховано від очей простаків. Мабуть, так почувають себе розумнішими. Однак таке невинне мудрування призводить до досить шкідливих висновків.

По-перше, ця теорія заперечує саму можливість, щоб «малі» держави, в т.ч. Україна з її 46 мільйонами населення, могли мати свою волю й свої інтереси навіть на власній території. Так Україна з учасника конфлікту перетворюється на якийсь бездушний об’єкт, а її герої стають обманутими пішаками в чужій грі. Хорвати, напевне, ще пам’ятають, як в той час, коли добровольці гинули на полі бою, численні горе-політики вичисляли, яка ж це світова суперсила спровокувала їх боронити вітчизну.

Окрім того, такий «геополітичний» підхід автоматично робить відносним злочин путінського режиму. Америка й Росія подаються як однаково підступні суперники в глобальному змаганні, то ж нумо подивімося, хто кого переграє!

Нічого дивного, що Москва ще й як підтримує такі інтерпретації. Віртуози кремлівської пропаганди настільки набили руку у перекрученні правди, що навіть з себе роблять жертву, а з України – інструмент американської агресії. Вступ європейських країн з колишнього комуністичного табору до ЄС і НАТО вони зображують як безпардонне поширення Заходу на території законного впливу Росії. Вершиною такої «безпардонності» є, звісно, Майдан і європейський вибір України, «бо вона завжди належала Росії!» Отож саме нещасна Росія є жертвою агресії, а її напад на Україну – це чиста самооборона! При цьому нікому в Кремлі й на думку не спадає, що суверенні нації, які позбулися кріпацтва, мають право самі вирішувати про своє майбутнє й не зобов’язані вічно оглядатися на пропащого поміщика.

Зрештою, «американсько-російське» тлумачення української драми розбивається об один вельми твердий факт: не американська, а російська армія вдерлася в нашу країну. І це дає остаточну відповідь на питання, хто тут агресор, а хто ні.

Так ми, схоже, дійшли до правильного діагнозу: Росія веде війну проти України, щоб повернути її собі. Але мало поставити діагноз, необхідна й правильна відповідь на виклик. Демократичний світ реагував у цілому адекватно, хоча більшість українців очікувала, що ця реакція буде швидшою й рішучішою. І все-таки деякі політики, а ще більше – ділові структури в Європі роблять вигляд, що цей виклик їх узагалі не стосується. Для них напад Росії на Україну – це ще один локальний конфлікт десь там далеко на пострадянських просторах: «Що спільного це має зі мною і чому це я мушу зазнавати втрат від санкцій?» Та хоч якими були б їхні політичні й економічні розрахунки, гадаю, що йдеться про найзвичайнісінький міщанський страх хоч трошки порушити свій дорогоцінний спокій і комфорт. Але те, що можна пробачити звичайному міщанинові, не може собі дозволити серйозний політик. Хоча б тому, що він мусить пам’ятати, якими втратами обернулася в результаті короткозора політика Західної Європи щодо Гітлера, коли він розпочав свої локальні воєнні бешкети в Австрії та Чехословаччині.

Потурання агресорові тільки збільшує його апетит, а апетити Путіна аж ніяк не є вегетаріанськими. Його метою є відновлення великої російської імперії, сфери її впливу та ролі Росії як світового ядерного страшила. А це досягається не тільки територіальними завоюваннями, але й руйнуванням демократії та міжнародного права, тобто базових цінностей сучасного демократичного світу.

Виходить, що «двостороння» війна Росії проти України все-таки має глобальний геополітичний вимір. Тільки не в сенсі примітивного суперництва двох світових суперсил, а в набагато ширшому цивілізаційному плані.

Захищаючи свою територіальну цілісність і європейське майбутнє, Україна насправді боронить демократичний світ від імперського розбійництва однієї величезної країни, яка несподівано захворіла на найтемніші атавізми минулого. Тому світ мав би розглядати Україну не тільки як невинну жертву агресії, але і як свого відданого оборонця.

 

Посол України в Хорватії                                                                   Олександр Левченко                                                                   

 

 

,