«Независне новине» від 24 серпня переказали досить сумбурну статтю з німецького «Мітелльбаєріше цайтунг» під назвою: «Криза в Україні, Порошенко мобілізує армію?». Стаття схожа на якусь пропагандистську пілюлю, замість логіки вона містить потужні маніпулятивні складові, які вводять у свідомість «пацієнтів» вже готові висновки: «В Україні становище розвивається від поганого до гіршого», «Президент Порошенко всюди програє і тому його мають скоро змінити».

«Німецьке походження» мало б додати статті якоїсь «об’єктивності», однак вона настільки тенденційна, що я особисто не вірю в її «арійську чистоту». Якщо у публікації про сучасні проблеми України взагалі не згадується Росія, чия агресія викликала ті проблеми, то підозри, що йдеться саме про російську пропаганду стають цілком обґрунтованими.

До речі, нахабне заперечення своєї участі у війні на Донбасі сьогодні є однією з головних пропагандистських тез Кремля, хоча доказів присутності російської армії на Сході України є скільки завгодно. Скажімо, нещодавно російське видання «Ділове життя» необачно опублікувало в Інтернеті таємний звіт «Компенсації військовому персоналу за участь у воєнних акціях в Україні у 2014-2015 роках». Згідно з цим звітом, гроші вже були виплачені сім’ям двох тисяч загиблих солдат і 3,2 тисячам військових, які стали інвалідами. (Звіт було швидко видалено, однак інформація вже поширилася Інтернетом).

Однак Росія наполегливо намагається подати події у Східній Україні як внутрішню, громадянську війну. У цьому контексті особливу увагу хотів би звернути на твердження згаданої статті, що «неспроможність Порошенка завершити війну на Донбасі серйозно впливає і на його популярність в народі». І жодного слова про те, з ким ж іде війна воює. А іде вона з російською регулярною армією, яка напала на нашу країну (звичайно, там є і бойовики з місцевої російської меншини, але вони виступають лише прикриттям зовнішньої агресії). Як тоді Порошенко може завершити війну, яку не він починав і яку агресор не хоче припинити?

Існує два варіанти завершення конфлікту. Перший - це перемога на полі бою, а другий - це мирні переговори. Відразу скажу, що у нашому випадку можна говорити виключно про другий варіант.

Українці є нацією, яка сформована на традиціях славних запорізьких козаків (згадайте Гоголівського Тараса Бульбу!) і у жодному разі ми не є боягузами. Усупереч твердженням «німецької» статті, що Порошенко «програє війну в Донецьку», українська армія все ж таки досягла стратегічного успіху у конфлікті з набагато сильнішим противником. Це ясно можна побачити, якщо порівняти первісні плани Кремля з досягнутими результатами.

Як відомо, після окупації Криму у ще десятьох українських областях на Півдні та Сході країни почалися організовані російськими розвідниками «повстання народу». Метою було створити на цих територіях сепаратистську псевдодержаву «Новоросію» та забезпечити Росії сухопутний прохід до анексованого Криму й самопроголошеного Придністров’я в Молдові. Однак завдяки саме збройному опору українців цей план повністю провалився, окрім деяких частин Луганської і Донецької областей. Саме через це Москва перейшла до «плану Б» з трохи меншими загарбницькими амбіціями. Росія розуміє, що вона загрузла на окупованому Донбасі і з радістю обміняла б його на окупований Крим, тобто обміняла б награбоване на вкрадене. Саме через це вона зацікавлена, щоб війна на Донбасі тривала, допоки Київ і Захід не попустять і не залишать їй півострів.

Ясна річ, що це марні очікування, оскільки Україна ніколи не зречеться  власної території, а Захід не примириться з крахом світового порядку, заснованого на міжнародному праві. Але військовий варіант  вирішення проблеми, як я вже зазначав, є неприйнятним, оскільки йдеться про ядерну суперсилу з непередбачуваною політикою (фактично ця політика сьогодні формується виключно в одній голові, яка, схоже, дедалі більше втрачає зв’язок з реальністю).

Таким чином, мирні переговори для нас не мають альтернативи. Київ з самого початку закликав Москву припинити агресію і сісти за стіл переговорів, що Кремль, поки був упевнений, що легко реалізує план «Новоросія» і переполовинить Україну, уперто відкидав, удаючи, що «не бере участь у цьому внутрішньому конфлікті». Лише сильний опір української армії на полі бою і ефективні санкції міжнародної спільноти примусили його погодитися на переговори у Мінську. Але й Мінськ Росія використовує перш за все, щоб затягнути конфлікт і водночас не потрапити під нові санкції. Російська сторона кожного дня по сто разів порушує режим припинення вогню, не відвела важке озброєння і військові підрозділи, саботує роботу спостережницької місії ОБСЄ (на початку серпня в окупованому Донецьку було спалено 6 автомобілів цієї організації). Особливе загострення ситуації відзначається в останні декілька тижнів, на що ми постійно звертаємо увагу міжнародної спільноти. Однак звертати увагу зовсім не означає, що Київ «визнає неуспіх Мінського договору», як це стверджує автор передрукованої статті. І ми, і наші європейські партнери свідомі нечистої гри Росії, однак вважаємо, що саме шляхом переговорів у Мінську агресор може бути примушений врешті-решт відступити. Саме це було головною темою нещодавньої зустрічі Петра Порошенка з Ангелою Меркель і Франсуа Олланом у Берліні.   

І нарешті щодо твердження, що Президент Порошенко настільки втратив підтримку народу, що у незабаром може бути змінений. Ідеться або про повне нерозуміння українського менталітету, або про свідому підміну понять. Я вже говорив про козацьку традицію, а козаки завжди обирали свого лідера – гетьмана. Козацька українська держава 16-17 століть навіть вважається першою республікою в Європі. Тому у українців домінує волелюбний республіканський дух, а будь-яка влада сприймається з певним скепсисом. У нас неможливе перетворення глави держави на «великого вождя», «улюбленого батька» або «живе божество». Президент для нас завжди залишається лише президентом. За його кроками спостерігають з особливою увагою, його постійно аналізують і постійно критикують зі всіх сторін. Але критика у демократичній країні, на відміну від диктатури, зовсім не означає, що стан глави держави і насправді критичний і що він не має підтримки щодо своїх головних позицій.

Між іншим, українські козаки завжди могли вільно критикувати свого гетьмана, однак у бою, як справжні воїни, вони без вагань виконували всі його накази.

Олександр Левченко, Посол України в БіГ