05 жовтня 2015 р.

Стаття Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка у газеті «Večernji list»

 «МЕНЕ ШОКУВАВ КОМЕНТАР ПРО ТЕ, ЩО «РОСІЯНИ НЕ ТРИМАЮТЬ СВОЇХ ВІЙСЬК АНІ В ГРУЗІЇ, АНІ В УКРАЇНІ, А ОТЖЕ – НЕМАЄ ЇХ І В СИРІЇ».

 Я хотів би коротко прокоментувати статтю Борислава Ристича «Без паніки! Росіяни й цього разу не покинуть свого степу і не з’являться на нашому порозі», опубліковану в газеті «Večernji list» 12 вересня 2015 р. Автор  в першу чергу уїдливо висміює твердження про те, що Росія направляє свою армію в Сирію. Хоча я не сумніваюсь у їхній правдивості, - адже інформація надходить з дуже серйозних джерел (свою стурбованість висловив і Генеральний секретар НАТО Й.Столтенберг),  - дискусію на цю тему я все ж залишив би експертам, які краще від мене знайомі з сирійською проблематикою.

Проте, крім Сирії, Борислав Ристич у статті поміж іншим, але багато пише й про війну в Україні та про військову політику Росії в цілому. От із цими питаннями я ознайомлений досить добре, до того ж не лише теоретично. Можу відразу сказати, що маю зауваження до кожного твердження автора статті.

Найбільше мене шокувало, знову нібито випадкова, заувага про те, що «росіяни не тримають своїх військ ані в Грузії, ані в Україні, а отже – немає їх і в Сирії». Ще й як тримають! Участь регулярної російської армії (присутності так званих добровольців з Росії Москва навіть не заперечує) в боях на Донбасі сто разів підтверджена і з землі, і з повітря, і з космосу; українці багато разів захоплювали в полон на українській території російських військових, а про важке озброєння, російське походження якого не викликає сумніву, я навіть і не говоритиму; сторінки Фейсбуку переповнені фотографіями наївних російських рядових, які по-дитячому вихваляються тим, як вони воюють в Україні; і, нарешті, незаперечним доказом є сотні й сотні цинкових військових трун, які надходять в Росію з України. Врешті-решт, участь російської армії є очевидним фактом, який вже давно визнали усі головні світові лідери, політики і аналітики. Незважаючи на будь-які докази, її заперечує тільки Москва, але й це є усього лиш формальним трюком для того, щоб не визнавати офіційно, що країна є агресором, і в такий спосіб уникнути ще жорсткіших санкцій. Тому, якщо якийсь журналіст таки стверджує, що російських військ в Україні немає, це може мати лише два пояснення: або він не має поняття, про що говорить, і некритично використовує російську (дез)інформацію, або він просто виконує замовлення з Москви. Крім того, давайте не забувати, що Крим, незважаючи на окупацію, все одно є українською територією, а там російських військ скільки завгодно. Те ж саме можна сказати  і про самопроголошені за допомогою російської інтервенції Абхазію й Південну Осетію, які кожен, хто поважає міжнародне право, зобов’язаний визнавати частинами Грузії.

Борислав Ристич  висміює як фальсифікований доказ також і інформацію в світових ЗМІ з російського сайту «Дєловая жизнь» про те, що російська держава виплатила компенсацію сім’ям двох тисяч військових, що загинули в Україні і ще 3,2 тисячам військових інвалідів. Особливо смішним йому здається співвідношення вбитих і поранених 2:3, яке, на його думку, мало б бути 1:5. Зізнаюсь, що й я використовував ці дані в одній зі своїх статей, але зараз не стану заглиблюватися в суперечку про їхню достовірність. Зрештою, це й не важливо. Бо реальна кількість російських окупантів, які загинули, без сумнівів, є набагато більшою. Потрібно пам’ятати, що російський інтервентський корпус складається з двох компонентів – регулярної армії і так званих добровольців, яких та ж сама Москва організувала, обучила, озброїла і заслала в Україну. Про цих останніх, щойно вони перетнули кордон, Росія більше не дбає і вони служать як гарматне м’ясо, а їхня смерть є їхньою власною проблемою. Точні цифри про своїх загиблих громадян міг би оприлюднити Кремль, але в травні ц.р. Путін проголосив державною таємницею дані про втрати російської армії в мирний час. Чому б це? - запитую я. І що це за втрати в мирний час?

Наприкінці я б прокоментував і оцінку загальної військової політики Москви. Автор зображує російську армію «білою і пухнастою», як іронічно полюбляють казати самі росіяни. За його запевненнями, бідна російська армія не має потужності для ведення війни поза радіусом 1000 км від свого кордону, а «Росія – це звичайна національна держава, армія якої має право обороняти від загроз свій національний кордон і національні інтереси, а не імперія з глобальною місією». Це абсолютно безпідставне твердження, діаметрально протилежне істині. Росія аж ніяк не може бути «звичайною національною державою», оскільки в ній живе більше сотні автохтонних великих і малих народів. Тобто це класична імперія, яка, окрім того, саме зараз переживає гостру фазу імперського делірію. Агресія проти України, крім того, що має прагматичні загарбницькі цілі, також є й божевільною спробою цей делірій перетворити в дійсність. Путін захоплений імперським міфом, відновленням великого Російського Царства, до якого б з острахом ставився увесь світ. Що це й справді так, свідчить аналіз російської пропаганди, яка в останні роки посилено промиває мізки вітчизняній громадськості, а також і  росіянам в сусідніх державах. Мова йде про так звану концепцію «русского міра», який би охоплював усі землі, що коли-небудь були під владою Москви. Тепер стало очевидним, що ця концепція має не тільки етнічно-культурний, але й військовий вимір.

Що ж стосується «миролюбності» російської армії, яка зовсім не любить гуляти поза власним двором, то я просто згадаю її «авантюри» після Другої світової війни. Про великі військові інтервенції в Угорщині у 1956 р, в Чехословаччині – у 1968 р., в Афганістані у 1979-1988 рр. і в Грузії в 2008 р. знають всі. А було ще досить воєн і конфліктів, у яких «російської армії не було», але її військові радники, інструктори, спецназівці, офіцери і солдати, а також, звісно, її зброя, відігравали значну роль. Це війни в Кореї, В’єтнамі, Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа, у молдавському Придністров’ї і в грузинській Абхазії. Тепер російської армії «немає» в Україні, а якщо вірити Бориславу Ристачу, «немає» її і в Сирії. Є тільки «захист від загрози національних інтересів» по всьому світові. Боюсь, що росіяни все ж таки можуть з’явитися на чужому порозі, так як вони з’явилися на нашому.  

,