Відкрите запрошення журналісту Небойші Бабичу до публічної дискусії.

15 жовтня у газеті «Večernji list» я опублікував статтю «Крим – це не закрите питання», в якому, реагуючи на інтерв’ю нового російського посла в Хорватії Анвара Азімова я довів, що оправдати загарбницьку агресію Росії проти України є неможливим завданням. Здавалось би що це – незаперечний факт, оскільки агресія є тим самим бандитизмом і грабунком, лише на вищому, державному рівні. Проте, захисник російської агресії знайшовся несподівано швидко. Замість російського посла за цю безперспективну справу взявся пан Небойша Бабич (Відкритий лист послу Республіки України в Хорватії, й.в. Олександру Левченку, 16.10.2015., сайт http://www.altermainstreaminfo.com.hr).

Відразу зауважу: офіційна назва моєї країни – не Республіка Україна, а просто Україна. Коли експерт пише про якусь державу, а помиляється з її назвою, це аж ніяк виглядає не переконливо. Я взагалі отримав враження, що пан Бабич використовує вже готові кліше російської пропаганди. Деякі неправдиві тези навряд чи могли б виникнути в голові безпристрасного спостерігача з третьої країни. Це, наприклад, такі твердження, як «народ Криму, Донбасу, і навіть Харкова й Одеси сам просив про допомогу в Москви». Уявіть собі, що в часи Другої світової війни якийсь журналіст в нейтральній Швейцарії заявив, що «народи Європи самі кличуть визвольні Гітлерівські війська». Чи були б у вас сумніви щодо того, в якій пропагандистській кухні готувалася ця брехня?

В своїй досить розлогій статті Небойша Бабич виголошує безліч неправдивих або перекручених тверджень. Більшість з них, як мені здається, розбивають вже самі цитати з моєї статті, яку він намагається спростувати. Втім, давайте ще раз пройдемось по головних російських кліше.

«Потрібно нагадати українському послу, що мова не йшла ні про яку «революцію на Майдані в лютому 2014 року», а лише про класичний переворот і  повалення легітимно обраної української влади», - починає дискусію пан Бабич.

Відомо, що кожен визначає різницю між революцією і переворотом, виходячи зі своїх власних інтересів. Москва з першого ж дня зображала Майдан як переворот, оскільки він був направлений проти її васала президента Януковича. Проте, між революцією і переворотом існує одна суттєва різниця: революцію здійснює народ, а переворот – група змовників. Невже пан Бабич не зауважив народу на Майдані?

«Невже пан Левченко заперечує той факт, що за день до перевороту ... тодішній президент Віктор Янукович і вулична опозиція, за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі і Франції, підписали в Києві угоду про мирну транзицію, встановлення тимчасового уряду та проведення дострокових виборів? Відразу після угоди націоналісти Правого сектору, Тризубу з Майдану та Самооборони Майдану починають силоміць захоплювати приміщення державних органів і перебирають владу. Пізніші вибори були фарсом, яким де факто узаконювався державний переворот. Чи я помиляюся?» (Н.Бабич)

Ще й як помиляєтеся, шановний! Угода, на яку так любить зсилатися російська сторона, і справді була підписана - після того, як спецназ без розбору вбив зі снайперських гвинтівок сотню протестуючих, і країна опинилася на порозі громадянської війни. Дивно, але саме представник Росії, який також знаходився за столом переговорів, відмовився засвідчувати цю угоду. Мабуть що примирення не відповідало планам Москви. Проте, далі події розвивались інакше, ніж їх описує Небойша Бабич. Відбулося щось неочікуване і до тепер ще не зрозуміле. Віктор Янукович втік з Києва, кілька днів ніхто не знав де він, а потім він виник... де б ви думали? Так, в тій самій Росії! У цій ситуації владу не захопили націоналісти з вулиці, а, за Конституцією, її перебрав парламент, легітимно обраний ще в 2012 році. В квітні 2014 р. народ України обрав нового президента Петра Порошенка, а він призначив дострокові парламентські вибори, які відбулися в жовтні того ж року. Численні міжнародні спостерігачі підтвердили, що вибори були коректними і що волевиявлення народу відбулося. А твердження пана Бабича про те, що вони були «фарсом, який де факто легітимізував державний переворот», є чистою брехнею навіть без намагань хоч якось її довести.

Небойша Бабич детально переказує параноїдальну російську версію про те, що Майдан організували і фінансували США щоб нашкодити бідній Москві, а мені з цього приводу закидує: «Продавати хорватській громадськості історію про те, що США немає до цього ніякого відношення є образою для здорового глузду». Щодо лицемірних волань Кремля проте, що він не є агресором, а тільки жертвою, яка захищається від американської експансії, я досить багато написав у своїй відповіді російському послу. Що стосується підтримки Майдану зі сторони Америки і ЄС, то це є загальновизнаним фактом, який ніхто не приховує.  Але підтримка – це щось одне, а підготовка і організація – щось інше.  Будемо відвертими. Ніхто у світі не в стані примусити мільйони людей вийти на площі і залишатись там і вдень, і вночі три довгих зимових місяці на морозі -20, а часом і -30 градусів, ніхто не може достатньо заплатити  громадянам, аби вони не розбіглись під кулями снайперів, а натомість ще в більшій кількості зібралися на Майдані. Щось подібне є можливим тільки в одному випадку – якщо народу дійсно допекло до глибини душі і він готовий на все, щоб змінити ситуацію.

«Належить чи не належить Україна до природно російської сфери впливу, треба було б питати в українського народу. Так, Росія й справді зреагувала, але народ Криму, Донбасу і навіть Харкова й Одеси, де живцем було спалено десятки українців тільки за те, що вони були «русофілами», сам просив допомоги в Москви. Наближення України до Європи взагалі не є якоюсь проблемою для Москви, але якщо це робиться не стихійно, а в домовленості з Брюсселем. Проте, вхід до НАТО є, особливо якщо мова йде про південний схід країни, де українці традиційно нахилені до сходу, і якщо мова йде про Автономну Республіку Крим, яка, як така, має право на самовизначення» (Н.Бабич).

Цей уривок є справжньою скарбницею перлів російської імперіальної ментальності. Звідки в хорватського аналітика така впевненість у тому, що український народ мріє про російський вплив? Та жоден народ не хотів би цього і вважав би це національним приниженням! Зрештою, українці вже сказали, що думають на цю тему, і на самому Майдані, який виник саме через спроби Януковича розвернути нашу країну від ЄС до Росії, і на пізніших виборах, де проросійські сили отримали повну поразку. Про те, як народ кличе окупаційні війська, ми вже говорили. Скажу тільки, що не існує «народу Криму, Донбасу, Харкова і Одеси». Мова йде, цілком очевидно, про невеликий лексичний трюк: населення тих регіонів і міст перетворюється в народ, мабуть, для того, щоб йому було легше «просити допомоги в Москви». Пан Бабич помиляється коли стверджує, що Автономна Республіка Крим «як така має право на самовизначення». Не має ні за українськими, ні за міжнародними законами.

Як стверджує пан Бабич, Москва великодушно дозволяє Україні наближатися до Європи (що, знову ж таки, не є точно, бо саме Володимир Путін змусив Януковича відмовитись від підписання Угоди про асоціацію з Брюсселем), але рішуче противиться розширенню НАТО. Це ще одна відома російська теза, призначенням якої є моральне оправдання агресії. Я тільки питаю – а чому сучасна Україна не могла б стати членом НАТО, якщо вона цього хоче? Росії, зрозуміло, не повинно це подобатися, але не може Росія через це нападати на нашу країну. Абсурдність виправдання розширенням НАТО стає ще більшою, якщо взяти до уваги, що на момент анексії Криму і окупації Донбасу Україна мала статус нейтральної країни і офіційно декларувала, що не буде входити в жоден воєнний союз!

Я поясню і речення про Одесу. 2 травня 2014 р. в Одесі справді сталася страшна трагедія. Проукраїнський мітинг заблокували проросійські активісти з Будинку профспілок, обидві сторони використовували коктейлі Молотова. Незабаром в будівлі виникла сильна пожежа, в якій втратило життя понад 40 людей. Я повинен сказати, що проукраїнські учасники відразу ж залишили політику в стороні і через вікна врятували багатьох своїх противників. Ця трагедія має багато таємного і поставила багато запитань, на які все ще немає відповідей. Проте, одна відповідь надійшла на початку листопада ц.р. Група Ради Європи, яка досліджувала цей  випадок,  прийшла до висновку, що з 5 осередків пожежі 4 були розпалені особами, які знаходилися всередині будівлі. Тобто, не все так просто, як здається.

«Коли б усі народи, після століть воєн і міграцій, вимагали повернути свої території багатолітньої давності, Європа б потонула в крові. Ханство перемогли, і відтоді Крим став частиною тодішньої Російського царства. Аж до навіженої ідеї колишнього президента СРСР Микити Хрущова, який в 1954 р. від’єднав Крим від Республіки Росії і приєднав його до Республіки України» (Н.Бабич).

Трактування історії, очевидно, не входить до сильніших сторін пана Бабича. Я в своїй статті заперечив поширену московську тезу про те, що «Крим завжди був російським». Повторю: автохтонний народ Криму – це кримські татари, і вони мали свою власну державу - Кримське ханство. Росія його захопила лише в 1783 р. і тільки після того там з’явилися перші росіяни. Тобто, немає сенсу говорити про якусь «споконвічну російськість» цього півострова. Небойша Бабич дещо змінює  тему  і виступає проти ревізій старих завоювань в Європі. Але, добродію, заради всього святого, мова йде не про давню окупацію, а про абсолютно свіжу анексію українського Криму, яку Росія здійснила неповних два роки тому, порушивши при цьому сучасне міжнародне право і зруйнувавши сучасну систему глобальної безпеки.

І  ще одне зауваження щодо Микити Хрущова, який «від’єднав Крим від Республіки Росії і приєднав його до України». Будь ласка, подивіться на карту. Чи бачите ви, до якої країни насправді приєднаний Крим? Чи ви вірите, що одна людина може цю величезну частину суші «від’єднувати і приєднувати», як йому захочеться?

«Якби Росія справді хотіла зайняти Новоросію, вона б це й зробила. З першого дня Путін сказав, що статус Донбасу - це внутрішня справа України, але Москва зробить все, щоб  захистити народ в цих двох українських областях» (Н.Бабич).

По перше, не існує на світі ніякої Новоросії. Це – вигадка, яка була призначена для виправдання російських планів окупації півдня і сходу України. Проте, план провалився, і Кремль «Новоросію» заховав у архів «до  кращих часів». По друге, при всій воєнній могутності Росії, абсолютно помилковою є теза про те, що вона зайняла б ту частину України, «якби лише захотіла». Вона й хотіла, але не змогла. Москва планувала зробити це засобами «гібридної війни», але їй це вдалося лише в окремих частинах Донбаського регіону. А почати велику війну не посміла, побоюючись величезних втрат і реакції світової спільноти. До речі, Росія вже має дуже поганий досвід з війнами, які спочатку здавались їй дитячою грою. Вона програла в Афганістані, а крихітну Чечню не могла перемогти багато років.

Що стосується путінського твердження про те що статус Донбасу – це внутрішня справа України, то ми добро пам’ятаємо, як всього лиш кілька днів до вторгнення в Крим він стверджував, що це – українська територія. Та й обіцянка про те, що він «зробить все, щоб захистити народ в цих двох українських областях», повністю заперечує першу «миролюбну» частину тої ж заяви. Що він зробив, ми вже знаємо.

«Українська армія минулого року розпочала велику воєнну кампанію на Донбасі, а тоді… українські сили зазнали поразки, від якої так ніколи й не ніколи не отямилися. Очевидно, що там були російські добровольці, офіцери ФСБ і солдати, які воювали, але силам місцевих українців (знову треба наголосити – «русофілів») належить найбільша заслуга за перемогу місцевих місій». (Н.Бабич).

Знову неправда. Швидка перемога антитерористичної операції над локальними російськими сепаратистами і закинутими з Росії «добровольцями» була вже очевидною, і тоді кордон перетнули регулярні російські війська, щоправда, без жодних ознак на уніформах, але з танками, артилерією, реактивними снарядами та іншим тяжким озброєнням. Москва врятувала свої сепаратистські творіння, але українські  воєнні зупинили подальше просування її військ. Кремль застряг у Донбасі і змушений був погодитись на мирні переговори в Мінську. Хвалеспіви на адресу місцевої міліції у виконанні пана Бабича звучать абсолютно дивно.  Без підтримки російських регулярних військ вони не витримали б і трьох днів, більше того – вони взагалі не взялись би за зброю.

«Тут я погоджуся з паном Левченком про те, що референдум (у Криму) відбувся за присутності російських сил на півострові. Але, разом з тим, ті сили нікого не витягували з домів і не змушували йти на виборчі дільниці» (Н.Бабич).

Вже саме визнання того, що так званий «референдум» у Криму «відбувся за присутності російських сил» кладе край будь-якій подальшій дискусії про його легітимність. Я тільки зауважу, що ці сили нікого й не мали змушувати йти на виборчі дільниці, бо їхня присутність давала Москві можливість фальсифікувати результати голосування так, як вона сама бажає. Що вона й зробила: явка виборців склала 83%, з них 96,6% проголосували «за Росію»! Небойша Бабич ще придумує складні математичні формули щоб довести, що ті цифри співпадають. Але проблема в тому, що в тих формулах точкою відліку є фантасмагорична цифра 83%, а це робить беззмістовними всі подальші математичні вправи.

Справжня явка виборців була значно скромнішою: 30%, з яких за Росію проголосувало біля 50%. Ця інформація після «референдуму» на короткий час з’явилася на сайті Ради при президентові Росії з питань розвитку громадянського суспільства і людських прав. Ці ж дані підтверджують і представники кримських татар.

«Україна не має гомогенного населення і нації. Українці глибоко поділені за конфесіями, а також і національно. Це і татари, і русини, й інші більші меншини в країні… Хіба не зрозуміло, що можуть бути українці, які є відданими (і завжди будуть) Москві, і що їх є мільйони, якщо не десятки мільйонів. Їм силою нав’язали нові цінності, світогляд і політичний устрій, і не піти на компроміс означає розпад України» (Н.Бабич).

По-перше, вважати існування в якійсь країні різних конфесій і національних меншин недоліком є вкрай нецивілізовано. Ми, як і всі демократичні країни, вважаємо це своїм багатством. Правда, що в нас є люди, які віддані Москві, є й сепаратисти. Але це аж ніяк не означає, що в нас немає нації. Сепаратисти з зовнішньою допомогою не так давно підняли заколот і в Хорватії, але хорватська нація в боротьбі з ними показала всю свою силу. Це ж саме зараз відбувається і з нами. Деякі навіть жартують, що ніхто так не допоміг національному об’єднанню українців, як пан Путін!

Процес швидкого росту української національної самосвідомості і солідарності охоплює, серед іншого, і мільйони українських росіян та етнічних українців, які говорять російською мовою як рідною. Не дивно, що в українських військах, і навіть в рядах Правого сектору, з якого російська пропаганда зробила якогось фашистського монстра,  половина солдатів розмовляє російською, що аж ніяк не заважає їм боротися з російськими окупантами і сепаратистами.

Стратегічна помилка Кремля полягає саме в тому, що він наївно ототожнює всіх наших росіян і – більше того - всіх наших російськомовних громадян – з російськими сепаратистами, якраз на їхню підтримку він розраховував, коли намагався розколоти країну у творити «Новоросію». Зараз він вже знає,  що дуже сильно помилився.

Згадування у статті Небойші Бабича «десятків мільйонів українців, які віддані Москві» та погрожування розпадом України є, безсумнівно, якимось рудиментом того невдалого кліше російської пропаганди.

«Можливо я помиляюсь, але якщо Горлівка і інші міста в Донбасі не зруйновані українською армією, тоді це значить, що бойовики стріляли з артилерійської зброї під кутом 90 градусів сама по собі, у що важко повірити». (Н.Бабич).

Не можу стверджувати, що не було помилкової чи навіть і злочинної стрільби українських артилерії по цивільних будівлях, бо війна – це страшні річ, і на війні трапляються страшні речі. Але я можу відповідально стверджувати, що щось таке в нашій армії є абсолютно забороненим, навіть якщо зброя противника спеціально дислокована в подвір’ях житлового будинку чи школи (а це – їхній улюблений трюк).

Пан Бабич говорить неправду коли каже, що «бойовики Донбасу утримувалась від безжалісних нападів» на міста під українським контролем. Не утримувались. Згадаймо лише трагедій у Волновасі, Маріуполі, Іловайську і Дебальцеве, які вжахнули світ.

Крім того, російський спецназ справді використовує старі методи провокацій і обстрілює підконтрольні житлові квартали, щоб викликати страх і ненависть населення до української армії.

Сепаратистські місцеві бойовики кілька раз впіймала таких спецназівців на ділі. Але змушені були їх відпустити бо відомо, хто в їхніх «народних республіках» є справжнім хазяїном.

Іще один принциповий аргумент. Для українських солдатів українські міста і села залишаються своїми й тоді, коли вони є під російським контролем. Для росіян вони залишаються чужими навіть тоді, коли вони їх займають. Російські окупанти знають, що врешті-решт вони будуть змушені відступити, тому хочуть замість колись могутньої  промислової зони Донбас залишити ненависній Україні тільки руїни.

Ось так, приклавши багать зусиль, я старанно деактивував більшість пропагандистських викрутасів, з яких складається розлога стаття Небойші Бабича. Зрештою, мені вже давно все зрозуміло з російською пропагандою, тому мені не так вже й важко спростувати її брехливі конструкції.

Але в цьому випадку для мене залишився незрозумілим сам мій опонент. Наскільки я знаю з свого власного  досвіду, а також і з ЗМІ, більшість хорватів проводить пряму аналогію між боротьбою Хорватії за свою незалежність понад 20 років тому і боротьбу, яку тепер веде Україна. Тому більшість хорватів підтримує Україну. І тому пан Небойша Бабич посеред Хорватії співає хвалебні солоспіви російській агресії.

В своїй статті він нагадав мені, що хорватська громадськість не є «неосвіченим бидлом». Це, здається, єдине, з чим я повністю погоджуюсь. Тому я запрошую пана Бабича до відкритої дискусії перед хорватською громадськістю. Пропоную Вам найближчим часом через інтернет домовитись про місце і час.

 

Посол України в Республіці Хорватія

Олександр Левченко    

,