Війна за своєю природою огидне і підле явище, але саме в нелюдських умовах війни часто народжуються герої, велетні людського духу, які стають символом нації і чиї імена живуть у віках. У нинішній війні проти російської агресії Україна здобула такий символ, свою власну Жанну д'Арк. Це Надія Савченко, дівчина-воїн, чий подвиг триває й сьогодні. Переконаний, що вона заслуговує, аби її ім'я та її історію знав увесь світ.

Надія була відома у себе на батьківщині ще й до війни, бо їй вдалося стати єдиною жінкою - військовим пілотом в усій українській армії. Щоб здійснити свою мету, їй довелося подолати чимало перешкод та упереджень, чого вона, звісно ж, не змогла б зробити, якби не була духовно сильнішою, ніж більшість чоловіків.

Коли розпочалась російська агресія на Сході України, в регіоні Донбас, Надія не чекала, чи братиме її військова частина участь у боях, а пішла добровольцем у піхоту. 18 червня 2014 року вона потрапила в полон. Але якщо з полоном для солдатів бої зазвичай закінчуються, то для Надії Савченко головна битва її життя тільки розпочалася.

Російські спецслужби вирішили використати її в пропагандистських цілях, очевидно, вони розраховували, що легко зламають жінку і вона буде покірно грати призначену їй роль. Уже наступного дня  в інтернеті з'явилося відео її допиту. Проте, замість переляканої жінки, яка плаче, в усьому признається і кається, усі побачили зібрану й сповнену гідності дівчину-воїна, яка ще й насміхалась над ворогом. На запитання російського розвідника: «Які сили зараз нам  протистоять?» вона гордо відповіла: «Думаю, що вся Україна». А наприкінці абсолютно спокійно сказала: «Ви мене не відпустите, ви мене вб'єте. І вб'є мене ваша російська влада за звинуваченнями, які мені приписують». Так Надія в один день стала національною героїнею і символом українського бойового духу.

Спецслужбісти, можливо, й зрозуміли, що натрапили на занадто сильну волю і що їхні плани вже провалилися, але традиція російської військової бюрократії не дозволяє ставити під сумнів накази згори. Пропагандистська операція тривала, набуваючи дедалі абсурдніших проявів. Декілька днів про долю Надії нічого не було відомо, а потім з'ясувалося, що вона в тюрмі міста Воронежа на території Росії. Заради Бога! Як вона туди потрапила, коли всі бачили, що вона в полоні на українській території, підконтрольній сепаратистам? Якщо Москва стверджує, що вона не замішана і що  на Донбасі немає її армії, то тоді Надія навіть теоретично не могла б опинитись в Росії. Російська пропаганда мусила терміново якось пояснити очевидну нісенітницю. Вона не вигадала нічого кращого, ніж звинуватити Савченко в тому, що вона сама незаконно проникла до Росії як біженка, а там начебто була затримана під час рутинної перевірки документів.

Пізніше, коли український консул добився зустрічі з Надією, вона розповіла, що її в наручниках та з мішком на голові довго кудись везли, змінили шість автомобілів, аж поки вона не опинилася в російській в'язниці. Йдеться, отже, про справжнє викрадення людини, а що його здійснили офіцери російської безпеки – то й про міжнародний тероризм.

Між тим на незаконному перетині кордону справжньої сенсації не зробиш, а Кремлеві був потрібен великий спектакль. Наступний крок режисерів був ще більш незграбним. Вони вигадали, що Надія нібито коригувала вогонь українських мінометів, від якого загинули два репортери з Росії. Чому саме ці журналісти? Та знову ж таки тому, що Росія не визнає присутності своїх військ на Донбасі, а отже, не може звинуватити українського воїна в тому, що він на українській території захищає Україну від російських окупантів. Нещасні журналісти були єдиними російськими громадянами, які загинули на українському фронті і про яких було дозволено говорити. Тобто вони були вельми сумнівним, але єдиним поясненням, чому офіцера сусідньої країни судять у Росії. Та й Європа легше купиться на історію, коли почує, що йдеться про вбивство журналістів.

Журналісти й справді загинули, коли знімали атаку проросійських бойовиків на українські позиції, але Савченко з цим не мала абсолютно нічого спільного. Судді отримали справді паскудне завдання: без будь-яких доказів усе-таки засудити її у повній відповідності до недолугої легенди, видуманої в якомусь високому кабінеті. Адвокати Надії беззаперечно довели, що її взяли в полон іще до загибелі репортерів. Проте суд просто відмовився узяти до уваги цю обставину, бо тоді б не зміг виконати замовлення Кремля.

Процес тривав майже два роки, і весь цей час Надія з посміхом демонструвала зневагу до судового фарсу. Одного разу суддя висунув настільки абсурдне звинувачення, що зал вибухнув реготом, а суддя застеріг: «Кому тут весело, може вийти геть». І тоді із клітки для підсудних пролунав глузливий голос Надії: «Мені тут весело!».

За кілька днів до закінчення процесу Савченко заявила: «Я не визнаю ні вини, ні вироку, ні російського суду. Абсурдною є ситуація, коли ті, хто викрадає людей - піддає їх тортурам, потім ще й роблять вигляд, що мають право їх судити. Про який справедливий суд тут може бути мова? В Росії суду і слідства немає! Тут є фарс лялькових маріонеток Кремля».

22 березня цього року Надію засудили до 22 років позбавлення волі, а не забули й 30 тисяч рублів штрафу за «незаконне проникнення в Росію»! У цей день усі газети Європи повинні були б вийти з її зображенням на обкладинці, але саме тоді в Брюсселі сталися жахливі терористичні акти. Це врятувало Москву від медіа-скандалу, але не врятувало від ганьби. Весь світ бачив, що процес грубо й повністю фальсифікований і що судді – це тільки безсовісні виконавці найбезглуздіших наказів політиків. Таким чином, на цьому процесі засуджена Савченко здобула переконливу перемогу.

Проте Надія протистоїть путіновському режимові не тільки хоробрим словом, у цій жорстокій боротьбі вона показала готовність пожертвувати і своїм власним життям. Незадовго до завершення процесу Савченко оголосила голодування, а 6 квітня на знак протесту проти несправедливого вироку відмовилася пити воду. «Росія мене все одно поверне в Україну - живою чи мертвою, але поверне», сказала вона.

Через сухе голодування стан її здоров'я різко погіршився і став критичним. 19 квітня Росія вперше надала дозвіл Президентові України Петру Порошенку і матері Надії провести телефонну розмову з ув'язненою. Порошенко розповів їй про свої переговори з Путіним, у результаті яких «удалося узгодити певний алгоритм її звільнення» (ідеться, імовірно, про обмін на двох російських диверсантів з Головного розвідувального управління, які цими днями були засуджені за вбивство українського військовослужбовця на території Донбасу). На прохання Президента і матері Надія погодилась припинити сухе голодування.

Весь цей час Україна наполегливо боролася за визволення своєї героїні. Савченко була обрана до парламенту і стала членом української делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи, завдяки чому отримала міжнародний імунітет, але Росія, яка також є членом ПАРЄ, ігнорувала його, як і численні заклики інших країн і міжнародних організацій. Тепер для Надії нарешті з'явилася надія. Щоб вона здійснилася, необхідна підтримка і солідарність всього міжнародного співтовариства.