Російський Посол Анвар Азімов, відповідаючи у «Ютарнєм листу» на мою статтю перейшов до персональних образ на мою адресу. Саме це змусило мене реагувати на його відповідь. Можу запевнити шановного колегу, що він неодноразово давав мені привід виставити його у карикатурному  стилі, проте я ніколи не дозволяв собі виходити за рамки дипломатичної етики. Втім, пан посол не зумів мене образити і забив гол у власні ворота. Він порівнює мене з Міністром оборони США часів холодної війни Джеймсом Форрестолом, який викинувся з вікна з криком «Росіяни йдуть!». Можливо, нещасний Джеймс Форрестол дійсно постраждав від ментального виснаження, але це точно не мій випадок, бо «мої» росіяни є реальними, а не вигаданими, вони справді прийшли і анексували український Крим, вони окупували наш Донбас, вбили тисячі моїх співвітчизників. Тому маю повне право звинувачувати Росію як агресора.

Пан Азімов приписує мені й те, що мене Послом призначив колишній президент Янукович. На його думку я зараз «поширюю брехню про Росію», щоб не бути покараним новою владою. Мій російський колега на службі ще з радянських часів, тож успішно пережив численні зміни режимів, ідеологій і навіть країн. Тому мав би знати, що державний чиновник слугує державі незалежно від своїх політичних переконань та актуального керівництва держави. Такий підхід, безумовно, передбачає деякий компроміс, але вважаю, що існує певна критична межа, за яку не можна виходити. У випадку з Януковичем такою межею для мене стало масові вбивства протестувальників на Майдані, про що я зробив відповідну заяву. Боюся, що зараз перед такою межею стоять і російські дипломати, тож, у цьому сенсі, виражаю їм щирі співчуття. Також, я хотів би відмітити, що після перемоги Майдану не було ніяких звільнень професійних дипломатів, так що інсинуація про страх, як мотив моєї критики  в бік Росії, виглядає трохи по-дитячому. Я б швидше сказав, що мова йде про патріотизм як природну реакцію людини, на чию Батьківщину напала сусідня імперія.

Крім образливих висловів, реагування посла Азімова містить і спробу спростувати деякі пункти моєї статті, які я хочу коротко прокоментувати. Теза про те, що економічні санкції тільки допомагають Росії, є чистою пропагандою, щось на зразок того, що параліч ніг спричиняє зміцнення рук.

Чотири візити Джона Керрі до Москви ніяк не свідчать про те, що вона не є у міжнародній ізоляції  Це були не партнерські візити, а кризова дипломатія, спроба повернути Путінську  Росію в рамки  цивілізації. Не тримається купи і звинувачення, що українська сторона порушує режим припинення вогню на Донбасі. Факти свідчать про зворотнє. У липні цього року Росія драматично загострила ситуацію. Лише протягом 22-24 липня вона 189 разів відкривала вогонь по позиціях  українських військових, при цьому використовуючи заборонене озброєння і міномети великого калібру. 19 липня загинуло сім наших військових, 23-го липня – шестеро. З моменту підписання Мінського перемир’я життя втратили близько тисячі українських солдат.

Те ж саме і з присутністю російських військ і техніки. На початку липня з російської сторони донбаську частину державного кордону перетнуло 19 вантажних потягів, 9 автомобільних колон з військовими, з озброєнням та військовою технікою. Зараз у Донбасі знаходиться 702 російських танки, що перевищує кількість бронетехніки Німеччини й Великої Британії разом узятих. В цілому, офіційна Москва обрала «гібридну» тактику, бо офіційно не визнає свою очевидну військову присутність на території українського Донбасу, але вимагати від нормальних країн повірити у це є досі небаченою безсоромністю.

Посол Азімов стверджує, що я нападаю на Росію також і для того, щоб «відвернути увагу від реальних проблем» України, та викладає цілу купу таких проблем вигаданих і напівправдивих. Я не збираюся виправдовуватися перед представником країни-агресора  чому, наприклад, ми маємо проблеми з економікою  чи з корупцією. Скільки б проблем ми не мали, це не виправдовує військову інтервенцію Росії. Крім того, зовнішня агресія за своєю сутністю є найбільшою можливою проблемою і не може бути використана як «відволікання уваги» від найсерйозніших внутрішніх питань.

PS: Раджу послу Азімову змінити спічрайтера, бо для дипломатії він занадто невихований.

 Посол України в

Республіці Хорватія                                                        Олександр Левченко

,