НЕ НАПУСКАЙТЕ ТУМАНУ: РОСІЯ – АГРЕСОР, А УКРАЇНА – ЖЕРТВА АГРЕСІЇ

Немає нічого дивного в тому що я, як посол України, і посол Росії Анвар Азімов ведемо дискусії в хорватських ЗМІ; зрозумілим є і те, що жоден з нас не хоче залишити останнє слово суперникові. Пан Азімов у «Вечірньому листі» опублікував блок російських  пропагандистських постулатів про Крим, Донбас і Україну, а я всі їх ущент розбив у своєму спростуванні.  Тоді російський посол опублікував відповідь у відповідь. А тепер ось – знову моя черга. З огляду на те, що мій опонент в останній статті був досить агресивним і навіть нечемним, я б тепер мав виправдовуватись по всіх пунктах його звинувачень.

Я мав би переконувати шановного колегу в тому, що реагую на його протиукраїнські публікації не через особисту антипатію до нього і що я взагалі не є якимось русофобом.

Я мав би ще раз доводити, що російська окупація Криму не врятувала місцевих росіян від якогось вигаданого «масакру», бо мільйони українських росіян без жодних проблем живуть у всіх регіонах, в які не прорвалась Путінська «визвольна армія».

Я мав би хто знає вкотре пояснювати, що абсурдно вимагати від України провести демократичні місцеві вибори на території Донбасу, допоки вона знаходиться під російською окупацією (у жовтні це у своїй резолюції підтвердила і Парламентська Асамблея Ради Європи, яка сьогодні представляє 46 держав).

Між тим, я маю відчуття, що моє детальне спростування до певної міри затуманює суть проблеми для хорватського читача. У нього може скластися враження, ніби два джентльмени (один з яких часом не надто ввічливий) захоплено ведуть якусь теоретичну дискусію, і у цій дискусії не дуже-то відрізняються один від одного (як у принципі не дуже відрізняються будь-які сторони, що ведуть дискусію).

Проте різниця є суттєвою. Посол Азімов представляє державу-агресора, яка порушила всі можливі норми міжнародного права і яку за це засудила і піддала санкціям міжнародна спільнота. Я натомість представляю країну, яка стала жертвою російської агресії і яку підтримує весь демократичний світ. Отже, ми об’єктивно не в однаковій позиції. Бо, захищаючи свою батьківщину, на яку напали, я захищаю правду і міжнародне право, а російський посол, щоб хоч якось виправдати те, чому виправдання нема, використовує змонтовані у Кремлі пропагандистські вигадки і по суті бере участь в інформаційній війні, яку Росія веде проти решти світу.

Тому я сумніваюсь, що мій опонент має моральне право читати менторським тоном лекції країні, на яку його держава підступно напала, в якій убила десять тисяч людей, в якій перетворила на руїни численні міста і села. Особливо комічним є повчання про те, яким чином Україна має виконувати Мінські мирні домовленості. Їхньою кінцевою метою є звільнення Донбасу від окупації і його повернення в правове поле України. Якщо для Москви справді настільки важливо, щоб Мінськ нарешті здійснився, – нехай вона просто виведе свою армію, і проблема вирішена!

Звичайно, я розумію, що пан Азімов, навіть коли нападає, насправді захищається. А коли в своїх статтях він філософствує про Грузію, Косово і навіть про Коморські острови, то просто намагається напустити туману і відвернути увагу від головних питань. Тому я хочу спустити його з хмар порожнього теоретизування на твердий ґрунт реальності і поставити перед конкретними фактами, про які тільки і є сенс дискутувати. А саме:

Російська незаконна анексія українського Криму.

Російська незаконна окупація частини Донбасу.

Вбивство тисяч українських громадян на українській території.

Створення і утримання на території України маріонеткових і кримінальних псевдо-державок.

Грубе порушення на окупованій території людських і національних прав, переслідування кримсько-татарського народу і українців у Криму.

Порушення Москвою міжнародного права і руйнування європейської та світової системи безпеки.

Гібридна війна Росії проти Європи і США.

В цьому контексті  не можна оминути увагою і воєнні злочини Кремля в Сирії, бо вони також пов’язані з міжнародним злочином, який Кремль вчинив і чинить проти України. Нагадую, що я багато разів через ЗМІ закликав посла Азімова до публічної особистої дискусії, але він, очевидно, боїться цього. Що ж, моя пропозиція і далі чинна.

 

,