Україна 24 серпня святкує 25 років незалежності від Радянського Союзу, але святкування відбуватиметься не тільки в умовах окупації частини країни, а й нових загроз із Москви.

 - Путін стверджує, що Росія запобігла терористичному актові України в Криму.

-  Українська влада це відразу ж спростувала. Щось подібне просто неможливе, це було б нерозумним і суперечило б нашій політиці щодо Криму. Це політика зрозуміла: як російський солдат зайшов туди без єдиного пострілу, так і вийде. Для звільнення Криму не планується ніяких бойових дій. Існують спеціальні міжнародні санкції, пов’язані з Кримом, економічний тиск, спрямований на офіційну Москву, політичний тиск. Фактично це є невизнання Криму як частини Російської Федерації, згадаймо і рішення Генеральної Асамблеї ООН, заяви провідних політиків Європи та поза Європою. Відповідно до міжнародного права Крим належить Україні.

  - Отже, Україна не розглядає   військові методи повернення Криму.

 -  Військове вирішення питання ніколи не бралося до уваги, лише дипломатія, політика, міжнародне право. Це є наша офіційна політика, про це завжди говорить наш Президент, який є і  Головнокомандувачем Збройних сил. Провокація в Криму іде на руку лише Росії, Росія її і підготувала. Це нагадує 1940 рік, коли Радянський Союз звинуватив Гельсінкі у нападі і використав це як привід для великої війни з Фінляндією. Іншого пояснення ми не бачимо. Крім того, успіх переговорів відповідає інтересам України. А Росії? Ні, Росія не бажає вирішувати питання Донбасу, не хоче розв’язати його шляхом мирної реінтеграції. Тож щодня трапляються якісь провокації, кожного дня гинуть солдати. З часу підписання Мінських домовленостей у лютому 2015 року Україна втратила тисячу військовослужбовців. На Донбасі розміщено понад 700 ворожих танків, це більше, ніж мають Велика Британія і Німеччина разом.

- Чиї це танки? 

-  Це російські танки. Звідки на Донбасі понад 1300 броньованих машин, 700 артилерійських установок, 300 найсучасніших ракетних комплексів? Яка мета всієї цієї зброї? Точно не досягнення миру. У Донецькому регіоні діє перший російський армійський корпус, у Луганському – другий. Це російські генерали, російські офіцери, а поряд з ними так звані «добровольці» знову ж таки з Росії, ну і місцеві колабораціоністи. Усього сім тисяч російських професійних військових і 35 тисяч бойовиків з Росії і Донбасу.

 -  Тобто Ви думаєте, що Путін взагалі не зацікавлений говорити про мирне повернення Донбасу Україні?

- Ми бачимо по Криму, по вигаданих провокаціях, що переговори не є метою Росії.  

 - Переговори у так званому Нормандському форматі пропали? Путін сказав, що зараз, після кримського інциденту, про них не може бути й мови.

- Це велика небезпека, це значить, що готується щось інше. Два роки тому, якраз на День незалежності України 24 серпня, вони напали, чотири бригади увійшли на територію України. Серпень ще у радянські часи використовувався для нападів. Будівництво Берлінського муру почалося у серпні 1961 року, напад на Чехословаччину був у серпні 1968 року, у серпні 2008 року росіяни напали на Грузію, а тепер загострення у Криму у серпні. Чому? Тому що світові політики в цей час або у відпустках, або у передвиборчих кампаніях.

 - Було припущення, що Путін готує напад на Україну, щоб реалізувати старий план і поєднати по суходолу Крим з Росією через Маріуполь?

- На північ Криму стягнуто величезну кількість військ, 24 тисячі російських військових, а на всьому півострові їх 40 тисяч. Так Росія демонструє готовність до нападу, а не до оборони. На Донбас також поставляється зброя, щодня прибувають колони військової техніки. Щось готується. Існує велика небезпека поширення конфлікту, і тому український Президент і Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко наказав посилити бойову готовність. Вигадані інциденти,  підступні провокації свідчать про те, що офіційна Москва не веде чисту гру і не бажає мирно вирішити питання Донбасу, бо після Донбасу постане питання мирної реінтеграції Криму. У підсумку Путін використовує політику загострення, щоб уникнути переговорів про Крим. Водночас він використовує ескалацію і з внутрішньополітичною метою, бо вибори до Думи вже 18 вересня. Це старий трюк, коли вигадки про «зовнішню загрозу» служать об’єднанню електорату навколо вождя і відволікають увагу народу від реальних внутрішніх проблем.

 - Новий британський Прем’єр-міністр Тереза Мей, будучи міністром, не дозволила відкритого розслідування смерті Олександра Литвиненка, пояснивши, що на це рішення вплинули міжнародні фактори. Це вказує, що вона може бути занадто прихильною до Путіна. У Америці до Білого Дому хоче потрапити Дональд Трамп, який про Путіна говорить якнайкраще. Чи не боїтеся Ви, що зрештою превалюватимуть світові лідери, які не бачитимуть, що актуальна російська політика довела до війни в Україні і є загрозою мирові у Європі?

-  Велика Британія і Сполучені Штати мають договірні зобов’язання перед Україною відповідно  до меморандуму 1994 року. Це країни - гаранти територіальної цілісності України. З Лондоном і Вашингтоном ми говоримо про те, щоб запобігти ескалації конфлікту.  Сподіваємося, що по завершенню виборчої кампанії в США, співпраця буде і надалі така ж, як і тепер.

 - Дональд Трамп  щойно звільнив керівника свого протоколу  Пола Манафорта, бо запідозрив його у нелегальному отриманні мільйонів від колишнього українського президента Януковича. Так наче корупція з Києва поширюється по світу.

-  Це пояснює, чому в Україні відбулася Революція гідності, чому люди вийшли на Майдан. Вони піднялися передусім тому, що Янукович не підписав угоду з ЄС, але і через корупцію. У суспільстві існувала величезна корупція, неприйнятна  для європейської країни, вона гальмувала розвиток економіки і суспільства. Люди на Майдані жертвували життям, щоб у нас більше не було такого роду чорних кас. Я сподіваюся, що Україна зараз має інше обличчя, бо ми розуміємо, що корупція разом із зовнішнім агресором є найнебезпечнішим нашим ворогом.

 -  Антикорупційне бюро України нещодавно звинуватило прокуратуру у переслідуваннях.

-  Антикорупційне бюро України і прокуратура мають між собою деякі невирішені питання, але вони й самі усвідомлюють, що служать одній і тій же справі, тож негайно вжили кроків для налагодження нормальної співпраці. Про це потурбувалося і керівництво держави.

 -  Публікація електронних декларацій майна посадових осіб не була проведена належним чином, підозрюю що це вчинено навмисно.

- Це наш обов’язок перед Євросоюзом. Не було саботажу, але ми не вклалися у визначений термін. На це зреагували і  Прем’єр-міністр, і Голова парламенту, закликавши негайно вирішити технічні проблеми. Це політична воля чинної влади. Декларування має бути запроваджене, бо без цього ми не можемо інтегруватися в Європу. Я очікую, що це буде вирішено до середини вересня.

 - Як би Ви оцінили ступінь  свободи слова в Україні? З журналістами, власне, усяке трапляється, навіть убивства.

- Цей останній випадок - убивство журналіста Павла Шеремета - схожий на вбивство Іво Пуканича. Це украй зухвале вбивство, отож розслідування є дуже інтенсивним і широким, залучені й іноземні експерти. Я хочу відмітити, що загиблий Павло Шеремет донедавна працював у Росії, а потім переселився в Україну, тож вивчається й можливий «російський слід».

Але загалом свобода слова в Україні, безперечно, є, журналісти не залежать від влади і не бояться її критикувати. Це видно і по місцю України в рейтингах свободи мас-медіа. Президент Янукович намагався нав’язати їм свій контроль, але цим спробам поклала край Революція гідності.

 -  Рівень економіки України сильно впав після початку війни, але спад призупинено.

-  Анексія Криму, який більший за Македонію, окупація Донбасу – все це дуже вплинуло на розвиток економіки, зокрема були розірвані зв’язки між економічними суб’єктами. Путін, розпочавши анексію Криму і окупацію Донбасу, напевно розраховував на економічний крах України.  2014 рік був важким, в ході війни нічого не росте, але економіка стабілізувалася і під кінець 2015 року зафіксовано її зріст, малий, але важливий. Якби Донбас був швидко реінтегрований відповідно до Мінських угод, то показники були б вищі. Україна турбується і про 1,7 мільйона вигнанців з Криму і Донбасу – це велика кількість біженців, турботу про  яких узяла на себе держава.  

 -  Що Вам найбільше подобається в Загребі і Хорватії? У Вас є улюблені місця відпочинку?

-  Загреб – це місто пристосоване до потреб людини, він забезпечує більше затишку, ніж метрополія з тримільйонним населенням. Хорвати і за менталітетом, і народними костюмами, і музикою дуже близькі українцям. Найближча до нас північно-західна Славонія. Оскільки ми в багатьох словах кажемо «і», то найближчою до нас є Далмація зі своїм ікавським діалектом. Крім того, ми в Україні маємо і Брод, і Винковці, і Шибеник, як і містечко Мандре на острові Паг – що означає подорож. У вас є острівець Щедро - що по-українськи означає «від усього серця». Коли слов’яни прийшли на  береги Адріатики, то принесли і свої назви. Одна з них Києво – найстаріше слов’янське місто. Києво існує у всіх слов’янських країнах як нагадування про наше спільне походження. Я люблю далматинську капелу і славонські тамбурини. Життя нас інколи трохи засмучує, і той оптимізм, який присутній у славонських піснях, мені надзвичайно близький. Може, я в якомусь попередньому житті був славонцем.

 -  Як прокоментуєте успіх хорватських спортсменів на Олімпійських іграх?

-  Щиро вітаю всіх хорватів з фантастичним, феноменальним успіхом! Припускаю, що це є дотепер найкраща Олімпіада для Хорватії. Ви зайняли 17-те місце, що є надзвичайно високим результатом. Але ж Хорватія фізично не може змагатися щодо кількості медалей, скажімо, з США чи Китаєм. Думаю, якби враховувався і певний коефіцієнт потенціалу, то Хорватія у рейтингу була б серед призерів.