В Україні Пленкович від російської агресії захищав Європу.

(повна версія статті)

Журнал «Експрес» 2 грудня ц.р. надрукував велике інтерв’ю російського посла Анвара Азімова, в якому він багато уваги присвячує недавньому візиту Прем’єр-міністра РХ Андрея Пленковича до України, а у зв’язку з цим і самій Україні. Оскільки посол представляє державу, яка свою агресію проти України супроводжує інтенсивною інформаційною війною, всі його коментарі вимагають уважного аналізу, який розкриє їхній справжній зміст і встановить елементи дезінформації.

Проте перш за все я хотів би детальніше зупинитись на візиті хорватського Прем’єр-міністра і пояснити, чому він викликав такий гнів Кремля. Андрей Пленкович довший час був Головою Делегації Європарламенту в Україні й багато разів відвідував нашу державу. Він детально вивчив нашу ситуацію, включаючи і всі обставини російської окупації Криму та Донбасу. Сьогодні багато кабінетних політиків у ЄС роблять злочин Кремля відносним, бо апріорі вважають, що «істина десь посередині», а в будь-якому конфлікті «завжди винуваті обидві сторони». На відміну від них Андрей Пленкович усе бачив на власні очі і добре знає, на чиїй стороні правда і хто винуватий. Як представник Європарламенту він працював і головою, й серцем і винятково багато зробив для допомоги Україні. Віримо, що цьому посприяло і те, що він є справжнім патріотом Хорватії і в стражданнях України упізнав не такі вже й давні страждання своєї батьківщини.

Коли він став Прем’єр-міністром Республіки Хорватія, то вирішив продовжити політику підтримки України, що повністю відповідає традиціям солідарності двох народів, але й моральним цінностям ЄС. А.Пленкович вибрав Київ для свого другого офіційного закордонного візиту. А коли він приїхав 21 листопада ц.р., то привіз з собою чудову новину: в Хорватії сформована спеціальна Робоча група з передачі Україні унікального хорватського досвіду мирної реінтеграції окупованих територій.

Слід сказати що тут Хорватія може зробити те, чого не може жодна інша держава, бо тільки Хорватія 25 років тому пройшла крізь все те, крізь що ми проходимо в ці дні,  і крізь що ще повинні пройти в майбутньому. Справа в тому, що сценарії агресії проти Хорватії і проти України надзвичайно схожі, так ніби вони вийшли з одного й того ж кабінету. Організація «народних повстань», створення маріонеткових сепаратистських республік, військова інтервенція без оголошення війни, тисячі «добровольців»,  які приходять з тої сторони кордону, інформаційна війна – все є однаковим. І все це Хорватія успішно вирішила, а крім того їй першою в період новітньої історії вдалося здійснити мирну реінтеграцію окупованих територій. Саме це і є тим, що найбільше потрібно Україні. І чого боїться Росія. Вже два роки вона тільки говорить про виконання Мінських домовленостей, а на практиці намагається до безкінечності  підтримувати тліючий конфлікт на Донбасі. Бо якщо вона покине Донбас, то наступним на черзі буде Крим. А якщо вона покине Крим, то великий Путін виявиться невдахою, а невдахи в Росії довго не затримуються.

Тому реакція Кремля на візит Пленковича була неадекватно гострою, і навіть істеричною. МЗС Росії в підкреслено грубій формі наважилось диктувати суверенній Хорватії, члену ЄС і НАТО, що вона має право робити і з ким їй дозволено дружити, та ще й звинуватило Хорватію в переслідуваннях під час операції «Буря» 250 тисяч сербів. На мою думку, хлопці в Москві дещо переборщили, виконуючи вказівку дати урок Загребу, а відповідно і посол Азімов опинився в делікатній ситуації. В інтерв’ю, з одного боку, він намагався засолодити московську гірку пілюлю численними запевненнями про любов Росії до Хорватії (чого варта російська любов найкраще знаємо ми, українці, але про це – іншим разом), а з іншого боку він був змушений підтвердити все те, про що так нахабно заявив його Центр. Серед іншого, він підкреслив, що хорватський Прем’єр у Києві двічі переступив через «червону лінію», яку Росія накреслила для решти світу: тоді, коли запевнив, що Донбас окупований і коли заявив, що Крим анексований.

І тут пан посол в черговий раз повторив затверджені у Москві пропагандистські тези про Україну, які російські посадовці у світі використовують замість аргументів.

«Росія не окуповувала Донбас. Там немає регулярних військ Російської Федерації», - навіть двічі під час інтерв’ю запевнив пан Азімов.

Ця незрозуміла ситуація може й могла б когось обманути в 2014 році, коли наступ тільки почався, але сьогодні така неприкрита дезінформація звучить як відкрита зневага до співрозмовника. Але що ж робити, Москва не змінила інструкції, тож російські дипломати до сьогодні наполегливо повторюють очевидний абсурд.

Проте, українські та НАТО-розвідники мали достатньо часу, щоб зібрати всі дані, тож на сьогодні відомі усі цифри, назви російських військових одиниць і навіть усі імена російських генералів та офіцерів.

Проти України на Донбасі воює біля 40 тисяч солдат, з яких 80% є громадянами Росії, і тільки 20% - місцеві колабораціоністи. В російському окупаційному контингенті від 5 до 6 тисяч складають загони регулярних військ (кількість Складу змінюється через періодичні ротації). В боях беруть або брали участь одиниці з 6 танкової бригади з Нижнього Новгорода, 311 десантний полк з Костроми, сім моторизованих бригад з Ленінградської області, Чечні, Новосибірська, Кемерово, Майкопа, Волгограда та інші бойові одиниці.

Другу частину складають так звані «добровольці», яких є біля 25 тисяч, і які організовано доставляються з Росії разом з танками та іншою технікою, про яку справжні добровольці не можуть навіть мріяти. Тут є багато кримінальних покидьків, які прийшли, щоб грабувати, але значну частину складають знову ж таки кадрові воєнні, які формально покинули армію і підписали добровольчий контракт (якщо вони залишаться живими, то це пришвидшить їхню подальшу військову кар’єру). Цікаво, що Росія, та й сам посол Азімов, визнають присутність своїх добровольців на українському Донбасі, що, на мою думку, є рівноцінно визнанню агресії.

Окупаційна армада поділена на 1-й Армійський корпус, який діє в Донецькій області, і 2-й Армійський корпус, зосереджений в Луганській області України. Зрозуміло, що вище керівництво здійснюється з Росії, російські офіцери стоять на чолі обидвох корпусів, але й всіх менших одиниць аж до батальйонів і рот. Скажімо, командирами цих двох корпусів у різний час були генерали російської армії Валерій Солодчук, Віталій Зусько, Валерій Асапов, Сергій Кузовлєв, Євген Нікіфоров, Сергій Юдін і інші.

Анвар Азімов стверджує, що в Донбасі триває внутрішній громадянська війна і говорить про «українську кризу». Факти, проте, свідчать про агресію Росії проти суверенної держави України, в якій місцеві колабораціоністи служать лише як параван. В цій агресії вже загинуло 16 тисяч людей з російської сторони  і 10 тисяч з української (ці страшні цифри, серед іншого, показують, хто нападає, а хто захищається). Вбивство стількох людей в неоголошеній війні є тяжким злочином проти людськості, за який відповідальність несе і державна верхівка Росії, і її генерали та офіцери, які нелегально діють на чужій території. Повторюю, всі імена відомі і нам, і нашим партнерам, і Міжнародному кримінальному суді в Гаазі.

Що ж стосується Донбасу, пан Азімов від себе додав кілька неправдивих інформацій. Він стверджує, що територія Донбасу «до Жовтневої революції і створення СРСР належала Росії», і що «Ленін постановою з 1918 р. віддав її Україні». До революції Росії належав не тільки Донбас, а й уся Україна, всі сьогоднішні пострадянські країни, і навіть Фінляндія та велика частина Польщі. Після революції кордони між радянськими республіками креслились у Кремлі за більш-менш етнічним принципом, і Донбас відійшов до України якраз тому, що це є етнічна і історична українська територія.  

У радянський час, коли в Донбасі активно розвивалась індустрія і гірнича промисловість, почався масовий притік пролетарів з Росії. Крім того, коли Москва в 1932-1933 рр. організувала в Україні штучний голодомор, від якого загинуло до 7 мільйонів українців, у вимерлі села на Донбасі було переселено з сусідньої Росії 21 тисячу сімей. Все це значно змінило етнічну картину регіону, але росіян перед нападом в 2014 р. все одно було тільки 30%, а не 80%, як стверджує посол Азімов.

З  Кримом ситуація для нього є ще більш непевною: «Можливо, для нас є ще більш чутливою згадка про анексію Криму… Цей процес є незворотнім і питання назавжди закрите… Це – надзвичайно важливе питання російської гордості й національного інтересу, щодо якого немає переговорів».

Якщо у випадку з Донбасом інструкція Москви говорить про «повне заперечення втручання без огляду на будь-які докази», то з Кримом так не проходить. Бо Крим Москва не тільки окупувала, але й анексувала, тобто офіційно включила його в склад Російської Федерації. Та й роль російської армії Путін у приступі ейфорії визнав, коли відзначав першу річницю присвоєння українського півострова. Анексією Криму Москва зруйнувала усю безпекову систему, яка захищала Європу після Другої світової війни, бо це був перший на континенті випадок насильного присвоєння чужої території після завойовницьких походів Гітлера.

З точки зору міжнародного права, Росія у Криму порушила Статут ООН, Гельсінський акт і всі можливі договори, конвенції, меморандуми і хартії. Одним словом, Кремль не має в руках жодного більш-менш достойного аргументу на свою користь. В такій ситуації Москва застосувала доволі наївний трюк: просто проголосила, що «Крим – це закрите питання» і тепер цього ж вимагає від всіх інших країн. Проте, в кримінальному праві не передбачена можливість, щоб злодій сам закривав судову справу проти себе. У вересні ц.р. Міжнародний кримінальний суд в Гаазі зробив висновок: «Ситуація на території Криму і Севастополя є рівнозначною міжнародному збройному конфлікту між Україною і Російською Федерацією. Цей міжнародний збройний конфлікт  почався не пізніше від 26 лютого 2014 р., коли Російська Федерація використала свої збройні сили для отримання контролю над частинами території України без згоди українських властей». Як бачимо, міжнародна спільнота не поспішає виконувати безглузді доручення Москви, і робить своє. У кожному випадку, для кремлівських вождів вперше вималювалась перспектива Гааги.

Я хотів би зауважити, що намагаючись виправдати анексію Криму посол Азімов висловив одну абсолютно нову фантазію: «В Криму через дії таких радикальних груп (маючи на увазі українських радикалів) вбито сотні людей».

На Криму до російської окупації не зафіксовано жодного антиросійського інциденту, а тим більше вбивства сотень людей. Ви не знайдете інформації про щось подібне не тільки у світових, але й в російських ЗМІ того часу. Після окупації російська пропаганда запевняла, що так Москва врятувала кримських росіян від різанини, а пан Азімов мабуть вирішив перетворити ті брехливі припущення в брехливі факти. Очевидно, і він трохи переборщив.

Одним словом, гостра російська реакція і активна пропагандистська кампанія, яку почало Посольство Росії в Хорватії, підтверджує, що Прем’єр Андрей Пленкович своєї ініціативою  про передачу хорватського досвіду Україні вцілив «у яблучко». Це – рішучий і достойний хід європейського політика, який послідовно здійснює принципи демократії, справедливості й міжнародного права. Допомагаючи Україні, він захищає від агресії не тільки мою країну, але й цілу Європу, а отже і Хорватію. Ті аналітики, які злякались, що цим Хорватія може розлютити Москву, трохи запізнились. Москва розлютилась ще в 2014 році і розпочала гібридну війну проти цілої Європейського Союзу і НАТО. Правду кажучи, в тій війні вона не може перемогти, оскільки ЄС і НАТО досить сильні щоб приборкати войовничих кремлівських вождів навіть мирними політичними і економічними засобами. Головне – щоб вони були послідовними і об’єднаними.

 

Олександр Левченко, Посол України в Республіці Хорватія

 

 

,