Агресія проти України і Хорватії так ніби  писала одна рука.

Велика буря піднялася після нещодавнього візиту хорватського Прем’єр-міністра А.Пленковича в Київ. Підтверджуючи добрі і дружні зв’язки, які Хорватія і Україна підтримують останні 25 років, А.Пленкович запропонував допомогу Україні, в першу чергу у передачі хорватського досвіду з встановлення миру. Але такий вчинок не влаштовує офіційну Москву, що й викликало   суперечки. І підвищені тони не стихають.

Оскільки А.Пленкович запропонував  модель мирної реінтеграції, яка була успішно застосована 20 років тому на Сході Хорватії, як можливий шлях вирішення проблем у Донецьку і Луганську,  це стало приводом для розмови з Олександром  Левченком, Послом України у Хорватії та БіГ за сумісництвом.

- Процес мирної реінтеграції хорватського Подунав’я приніс завершення війни у Хорватії мирним шляхом і став першим таким досвідом під покровительством ООН без людських і матеріальних жертв. Нещодавно така модель була запропонована А.Пленковичем до застосування для бунтівних районів Донецька та Луганська, а пізніше і для Криму. Я знаю, що Ви вже багато років  в Хорватії як дипломат, і впевнений, що добре вивчили процес мирної реінтеграції  Подунав’я. Чи прийнятна Вашій країна така модель  і чи вірите ви в успішне застосування її у бунтівних регіонах?

-  Ще й як прийнятна і може бути застосована! От тільки регіони Донбасу не бунтівні, а окуповані. Якщо основою антидержавних сил є іноземні війська, а військове керівництво повністю здійснюється з території сусідньої держави, то це найсправжнісінька інтервенція, а всі місцеві бойовики ніякі не повстанці, не сепаратисти, а звичайні колаборанти, які загарбникам слугують як ширма.

Сценарій агресії проти Хорватії 25 років тому і проти України сьогодні ніби написані однією рукою. Тут і організація «повстань народу», і створення маріонеткових псевдодержавок, і інтервенція іноземних військ без оголошення війни, і тисячі добровольців, які прибули з того боку кордону, і надзвичайно активна інформаційна війна. Все це Хорватія пережила і все це змогла перебороти. Тому хорватський досвід для нас є надзвичайно дорогоцінний.

- Але є  і відмінності - ситуацію в Хорватії колись і в Україні сьогодні не можна порівняти повністю.

- Відмінності, звісно, є, але їх цілком можна врахувати. З огляду на те, що Росія це світова військова, причому ядерна сила, для України прийнятний лише політичний шлях мирної реінтеграції Донбасу і Криму, і саме в цьому нам запропонував допомогу Глава хорватського Уряду А.Пленкович. Як Вам відомо, він довгий час був  Головою Делегації Європейського Парламенту в Україні , багато разів був в нашій країні і знає всі наші можливості, проблеми і потреби до дрібниць. Робоча група, яку він сформував, організує системну передачу досвіду по багатьох напрямках, бо те, що ми називаємо мирною реінтеграцією насправді є складним комплексом різних завдань і викликів. Це відновлення законної влади і контролю за зовнішніми кордонами, повернення біженців та їхнього майна, відбудова економіки, проведення виборів, соціальний захист, взаємне примирення, амністія і судове переслідування військових злочинів, розмінування та безліч  інших великих і малих питань.

Характерно, що пропозиція А.Пленковича практично збігається з 13-ма пунктами Мінських домовленостей, досягнутих завдяки посередництву ЄС, які насправді і є планом мирної реінтеграції окупованого Донбасу. З тією різницею, що ці домовленості лише встановлюють цілі, а хорватський досвід дає ключі до їх практичного втілення.

- Як Ви можете прокоментувати реакцію Москви на пропозицію А.Пленковича?

-  Той факт, що хорватську пропозицію справді можна застосувати на Донбасі свідчить і істерична заява російського МЗС. Російські дипломати не помітили, що далеко переступили межу пристойності і посміли менторським тоном повчати суверенну державу, члена ЄС і НАТО, що вона повинна робити і з ким має дружити. Причина зрозуміла. Росія лише вдає зацікавленість у мирному вирішенні конфлікту на Донбасі і страшенно боїться, що ініціативи А.Пленковича  саме до цього приведуть.  Насправді Москва бажає невизначено довго підтримувати тліючий конфлікт на Донбасі, сподіваючись, що це виснажить Україну до того, як під впливом санкцій обвалиться економіка самої Росії. Урешті-решт, якби Кремль справді хотів миру в цьому регіоні, то не вводив би туди свої війська. 

-  Якщо повернутися до мирної реінтеграції Подунав’я, то важливо відзначити, що представникам сербської меншини на Сході Хорватії між іншим запропонували культурну і релігійну автономію, освітні установи, в яких сербська мова вивчалася б за окремою моделлю. Чи у країні, яку Ви представляєте як дипломат, розглядаються такі можливості для проросійського населення, чи, може, гарантується ще щось крім цього?

-  Звісно, що російській меншині на Донбасі будуть гарантовані всі національні права, так само, як вони гарантовані всім росіянам та іншим меншинам в усій Україні. Крім того, Мінські домовленості передбачають і особливий статус частини Донбасу, яка зараз знаходиться під окупацією, а цей статус включає і право на мовне самовизначення. Водночас хочу відзначити, що правам російської мови і культури на Донбасі абсолютно нічого не загрожувало і до його окупації. Більше того, внаслідок століть насильної русифікації сотні тисяч етнічних українців перейшли на російську мову або радше на суміш української і російської. На Донбасі російська мова майже повністю домінує у містах, стовідсотково у пресі, переважає у сфері мистецтва і освіти, в той час як українська тримається в селах (це свідчить, що ця земля є споконвічно українська). Тож насправді, особливий захист і підтримка потрібні українській мові та культурі, а виправдання іноземної інтервенції захистом російської мови в регіоні, де вона повністю витіснила корінну мову, взагалі виглядає, як невдалий жарт із фільму абсурду.

-  Але не можна говорити, що на території Донецька і Луганська немає сильних  проросійських настроїв  народу.

-  На жаль, протягом 25 років незалежності українська влада звертала мало уваги на вирішення цієї проблеми, а весь інформаційний простір Донбасу був полишений для сусідній Росії. Це одна з причин, чому Росія мала там достатньо прихильників, щоб інсценувати «народне повстання». Але, знову ж таки, без втручання російських спеціалістів–провокаторів, тисяч «добровольців», а влітку 2014 року і російських регулярних військ з важким озброєнням, не було б ні «повстання», ні війни, ні десятків тисяч загиблих.

Це також підтверджується подіями в інших регіонах на Сході та Півдні України. Мовна ситуація там ідентична тій, що на Донбасі (міста говорять російською, а села - українською). Путін помилково оцінив, що російська мова дорівнює російській етнічній і політичній свідомості, тож намагався за допомогою своїх провокаторів організувати «повстання народу» у Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську та інших містах, але не мав можливості ввести туди російські війська, бо, на відміну від Донбасу, ці території не мають спільного кордону з Росією. Ці спроби одна за одною зазнали краху, бо виявилося, що переважна більшість українських росіян і російськомовних етнічних українців справжні патріоти незалежної України, яку хочуть бачити у Європі, а не у відновленій російській імперії на чолі з царем Володимиром «Грозним».

-  Однією з передумов мирної реінтеграції Подунав’я була демілітаризація і помилування для всіх, хто брав участь у військовому повстанні. Перший процес визнаний виключно корисним для всіх, бо дав змогу уникнути  людських жертв та нового повстання, а другий  - як великодушний, бо було запропоновано прощення для всіх, хто не брав участь у воєнних злочинах. Чи готова Україна до таких корисних і великодушних вчинків?

-  Україна готова до послідовного і повного виконання мирних Мінських домовленостей. Вони передусім передбачають припинення вогню і відведення важкого озброєння від лінії розмежування. Це і було частково зроблено. Головне досягнення Мінська на даний час є призупинення великих битв з сотнями загиблих. Але це не означає, що на Донбасі запанував мир. Російська сторона порушує перемир’я інколи  і по 70 разів на день, тож практично кожного дня маємо загиблих і поранених. З часу укладення Мінських домовленостей у лютому 2015 року життя втратили більше ніж тисяча наших військових.

Головне, що передбачають Мінські домовленості, - це повне виведення з Донбасу всіх іноземних військових формувань. А відомо, що єдині іноземні війська там – російські. Москва цього не зробила і ніколи не збиралася. Водночас, це є ключовим пунктом вирішення проблем. Якщо російські війська підуть з території України, війна зупиниться тієї ж миті сама - собою. Місцеві колаборанти не здатні боротися самостійно, а без російських грошей і не захочуть. Я вважаю, що міжнародна спільнота повинна посилити тиск на Москву саме з цього питання.

- Чи всупереч такій ситуації Україна готова до застосування амністії до тих, хто не брав участь у злочинах?

- У Мінську домовлено і про амністію для бойовиків, яку ми готові провести. І саме тут нам дуже може знадобитися хорватський досвід. Як Ви знаєте, у Хорватії було проголошене загальне прощення для сепаратистів, але не тих, хто скоїв воєнні злочини, справи таких осіб розглядаються на індивідуальній основі. Крім того, у Мінських домовленостях немає й слова про амністію московських лідерів, які розпочали військову агресію проти України. Сподіваюся, що одного дня вони завершать у Гаазі.

 http://balkans.aljazeera.net/vijesti/agresije-na-hrvatsku-i-ukrajinu-kao-da-je-pisala-ista-ruka