Слабкі місця сильного Заходу.

Минуло три роки з того часу, як Росія окупувала Крим. Отже, три роки, як світ живе у новій, повній небезпек реальності «гібридної війни». Ця війна за своєю природою ближча шпигунам, ніж солдатам, тому КГБ-істська кремлівська верхівка явно отримує від неї задоволення, в той час, як Захід часто запізнюється і виглядає розгубленим. Саме слабким місцям Заходу, а отже, й Європи, я хотів би присвятити цю статтю.  

У своєму аналізі, звичайно, я виходжу із того базового факту, що Захід є нашим головним, якщо не єдиним союзником у боротьбі проти російської агресії і що в цій боротьбі Україна виступає як складова частина демократичного світу. Але я впевнений, що про слабкості теж треба говорити.  

У гібридній війні найпідступнішим є те, що її жертва довгий час навіть не помічає, що на кону вже її життя, і перебуває у благодушному комфорті та незнанні.

Коли путінські «зелені ввічливі чоловічки» увірвалися до Криму, Захід, здається, якийсь час не вірив своїм очам. «Це точно якесь непорозуміння, наш «френд Володимир», імовірно, щось трохи переплутав! Зараз йому подзвонимо і все з’ясуємо! Тільки спокійно, тільки не провокуйте його». А коли «френд Володимир» не задовільнився лише Кримом, а ще й окупував частину українського регіону Донбас, а  крім того намагався підкорити цілий Схід і все Чорноморське узбережжя України – то й це для цивілізованого світу знову стало повною несподіванкою! Просто ніхто не був готовий прийняти той факт, що на нашому такому комфортному і добре влаштованому континенті хтось розпочне справжню війну. Через невіру і водночас упевненість у тому, що все швидко вирішиться шляхом переговорів, західні санкції за анексію Криму були символічними, а за Донбас – доволі запізнілими. 

 

Крім того, Захід довгий час вважав, що мова йде про ще один локальний конфлікт на величезній пострадянській території. Себе він розглядав як стороннього арбітра, який захищає принципи міжнародного права, але не й гадки не мав, що Росія наважиться на гібридну війну і проти нього самого. І тільки тоді, коли "випадкових" невдач та нещасть стало забагато - масована пропагандистська атака, корупція і підкуп політиків, фінансування антиєвропейських сил, кібератаки і втручання у вибори, почастішання терористичних актів, добре організована мільйонна колона біженців, яка порушила єдність ЄС і в значній мірі стимулювала "brexit" - пазли нарешті склалися і стало зрозумілим, що Кремль грає набагато більшу, глобальну гру. Це й логічно, бо Путін може реалізувати свою «ідею-фікс» про відновлення Російської імперії лише тоді, коли  розвалить ЄС і НАТО. Проте європейські політики і політологи, якщо я не помиляюся, почали публічно говорити про російську гібридну війну проти всього Заходу тільки у другій половині 2016 року. Два з половиною роки до того майже ніхто не наважувався висловити свої сумніви вголос. Зрештою, схоже, що багато хто так і не зрозумів, що відбувається.

На мій погляд, не отримав адекватної публічної оцінки європейських політиків невдалий державний переворот у Чорногорії в жовтні 2016 року, який  спробувала здійснити російська розвідка. Ніхто не помітив, що сценарій подій в Чорногорії дуже схожий на той, який був застосований у Криму і на Донбасі. Замасковані спецпризначенці захоплюють урядові будівлі, вбивають прем'єр-міністра, навмання розстрілюють натовп демонстрантів, викликають хаос і узурпують владу. Уявіть, що б сталося, якби план ФСБ удався. Ви вже б мали поруч з Хорватією горду «Чорногорську народну республіку», як ми на Донбасі маємо Донецьку і Луганську, ну і російську військово-морську базу на Адріатиці як бонус. Дякувати Богові, змова не вдалася, але залишається фактом те, що Москва вирішила здійснити "гібридне" вторгнення і пролити кров не тільки на пострадянському просторі (що дехто, я не знаю чому, вважає більш-менш зрозумілим) чи в далекій азіатській Сирії, але й у Південно-Східній Європі, яку вона, здається, також вважає "природною зоною своїх інтересів". Випадок украй тривожний і мав би викликати справжню політичну бурю і рішучу реакцію з боку Заходу, але не викликав.

Помилка багатьох західних політиків, які ведуть переговори з російською стороною, полягає в тому, що вони вважають, що навпроти них також сидять політики. Проте там сидять люди, чий менталітет сформувався у розвідувальних службах і тому кардинально відрізняється від дипломатичного. Політик на переговорах говорить з партнером і шляхом компромісу шукає вирішення проблеми. Шпигун же під час переговорів здійснює спецоперацію, у співрозмовникові бачить жертву, яку повинен обдурити. Її люб’язність і привітність сприймає як дурість, а поступливість як слабкість і сигнал для подальших атак. У результаті виходить, що Захід і Кремль сидять за одним столом, але грають у дві абсолютно різні гри. Наприклад, коли в лютому 2015 року були укладені мирні домовленості у Мінську, Захід вірив, що погодив конкретні заходи швидкого врегулювання конфлікту на Донбасі. Росіяни ж працювали на те, щоб виграти час, уникнути подальших санкцій, а також щоб виключити із переговорів анексований Крим, хоча анексія є набагато тяжчим міжнародним злочином, ніж окупація. Тож не дивно, що росіяни й досі не виконали жодного пункту Мінська, а натомість перетворили Донбас на постійно тліюче вогнище. У той же час вони запалили набагато більше вогнище у Сирії, так що європейська громадськість тепер згадує про Донбас тільки час від часу, а про Крим майже й не згадує.

Усе, що я сказав, аж ніяк не означає, що з Москвою не потрібно вести переговорів. Потрібно! Тільки, як зауважив призначений нещодавно міністр оборони США Джеймс Маттіс, вести їх потрібно з позиції сили. Я згоден, тому що це єдина мова, яку спецслужби сприймають серйозно.

Проте в Європі досить часто ми зустрічаємо зовсім інший, дуже м'який підхід. Я не знаю, що є причиною - звичка завжди бути "політично коректним", обивательське бажання зберегти комфорт, в якому жили від народження, страх перед Росією чи, можливо, всього потроху. Так чи інакше, але з часом стало практично моветоном називати речі своїми іменами. Замість цього вироблений цілий ряд політичних евфемізмів, які дають можливість зберегти обличчя, але в той же час і уникнути непотрібних ускладнень. До них належать, наприклад, висловлювання про необхідність дотримання норм міжнародного права без згадок про те, хто їх порушує, про підтримку територіальної цілісності України без іменування агресора і навіть визнання того, що Крим – український, без вимоги щоб Росія повернула його справжньому власникові. Усе це, звичайно, правильно, все це добре, і ми вдячні за будь-яку підтримку, але було б ще краще, якби міжнародне співтовариство відкрито казало злодієві, що він злодій.

У принципі Росія швидко пристосувалась до обережних зауважень і дуже комфортно почуває себе в міжнародному високому товаристві. Російський чиновник навіть вас підтримає, запевнивши, що і Москва виступає за міжнародне право, мир, співпрацю, суверенітет і цілісність, от тільки Крим є закритим питанням, яке не обговорюється. Але коли Прем'єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович у кінці минулого року у Києві сказав, що Донбас і Крим – це окуповані території, які одного дня будуть повернуті Україні, тобто назвав речі своїми іменами, як і личить принциповому політикові, Росія вчинила справжню істерику, а російський посол Анвар Азімов, повчаючи Хорватію пристойних манер, відкритим текстом  виклав, що Кремль очікує від європейських країн: "Те, що сказав Пленкович, є позицією ЄС. Але я сказав би, що більше як половина країн ЄС, незалежно від того, що офіційно вони притримуються позиції ЄС і США з питання Криму і Донбасу, не говорять про окупацію і анексію".

У сьогоднішньому політичному дискурсі ми знаходимо й перлини дипломатичної куртуазності, які є за межами пристойності. Це різні висловлювання, які зводяться до твердження, що "Росія є важливим партнером у розв'язанні кризи в Україні". За цією логікою, Гітлер зіграв значну роль у перемозі над фашизмом, бо якби він не програв, то й фашизм не був би переможеним.

Але й це ще не все. Бо найгіршою, мабуть, є мовчання, ігнорування, а таке трапляється дедалі частіше. Кілька місяців тому на конференції з безпеки в Загребі численні експерти бурхливо обговорювали міграційну кризу, ІДІЛ і ісламських фундаменталістів, тероризм, виклики на Балканах, але ніхто навіть і не згадав про російську агресію проти України. Я повинен був взяти слово і нагадати, що саме це є на сьогодні найбільшим безпековим викликом. Тому що Україна не десь в Океанії, а війна, яка палає в географічному центрі нашого континенту, загрожує стабільності всієї Європи. І що можна скільки завгодно заплющувати очі і ховати голову в пісок, але небезпека від цього не зникне.

Тепер я перейшов би до негативних явищ, які не є домінантними в Європі, але, як мені здається, значно посилюються останнім часом, звичайно, не без наполегливої допомоги російської пропаганди і агентури. Мова йде про конформізм, національний егоїзм і готовність віддати Росії Україну  і "що вона там ще хоче" в обмін на особистий спокій і комфорт. Насправді все крутиться навколо економічних санкцій проти Росії. Дедалі частіше лунають голоси про те, що втрати занадто великі, а санкції контрпродуктивні і повинні бути скасовані. Прихильники таких поглядів навіть знайшли для цього розумне слово "реалполітика". Наважусь припустити, що це ще один евфемізм, який приховує їхній цинізм, аморальність, але й політичну малодушність і короткозорість. Такий "реалістичний" політик зауважує лише негайну вигоду, ту, що на досяг руки, але не бачать величезних втрат, які його очікують на крок далі.

По-перше, економічні санкції діють, нехай повільно, але напевно. Росія, незважаючи на зверхність і пихатість, насправді є бідною, технологічно відсталою країною і не може довго витримати без постійних валютних вливань із Заходу. Раніше чи пізніше вона опиниться перед вибором: або піти з окупованих територій, або отримати крах всієї економіки, а разом з тим і політичного режиму. Звичайно ж, режим, з Путіним чи без, вибере перший варіант. Тому санкції є єдиним мирним способом повернути Росію в сферу міжнародного права і в коло цивілізованих країн.

Саме тому скасування санкцій є на сьогодні головним реальним завданням російської дипломатії, пропаганди і агентури. Щоб домогтися цього, вони використовують такий логічний трюк: підкреслюють, що санкції завдають збитків обом сторонам, що така ситуація не може тривати довго, натомість  набагато краще було б спілкуватися і торгувати для взаємного задоволення. Тільки при цьому вони вміло і майстерно відокремлюють причину, через яку санкції були введені (а це - безпрецедентне порушення міжнародного права, розпалювання війни в центрі Європи і перша після Гітлера анексія території іншої країни). З відсіченими причинами виходить, що Захід сам винуватий, що нав’язав санкції проти Росії, але вона готова йому пробачити, якщо він виправиться і буде хорошим хлопчиком.

Російська пропаганда використовує ще один логічний трюк, який особливо актуальний і для Хорватії. Вона дуже хвилюється, що Хорватія зазнає збитків через накази Брюсселя і Вашингтона! Але ні ЄС, ні США, ні навіть я не маємо нічого проти того, щоб російські діти ласували хорватськими мандаринами, апельсинами і яблуками. Лукавство полягає в тому, що експорт фруктів заборонив не Захід, а сама Росія! Для чого тоді це лицемірне ойкання!

Я повинен визнати, що в Європі російські позиції знаходять  багатьох прихильників, які щиро (або нещиро) питають, чому вони взагалі повинні турбуватися і нести збитки через якусь там Україну. Хочу сказати "реалполітикам", що втрати від санкцій є нікчемними у порівнянні з втратами, які несе життя у світі, де замість закону панує бандитизм і де ніхто не має довіри до сусіда. Про витрати і втрати в разі подальшої експансії Росії на захід або провокування збройного конфлікту на Балканах я навіть не говорю. Тих, хто думає, що це чисте теоретизування і що було б набагато кращим не дратувати Росію, я повинен розчарувати: Росія вже запустила гібридну війну проти Європи і НАТО, і не зупиниться, якщо її не зупинити.

Наприкінці одне зауваження. Це - не якийсь антиєвропейський памфлет і навіть не критична стаття. Свої спостереження про слабкі місця Заходу я виклав з єдиним бажанням: щоб Захід був ще сильнішим. Я знаю, що тільки за його підтримки і як його частина Україна зможе протистояти експансії неосталіністської імперії Путіна, і я впевнений, що разом ми цього таки досягнемо.

,