Україна захищає всю Європу.

Олександр Левченко, Посол України в Хорватії, після трохи більше ніж 6-ти років завершив свій мандат дипломатичного представника у Загребі та декілька днів тому повернувся до Києва. За час свого мандату він був дуже активним, в тому числі в ЗМІ, це одна з найбільш упізнаваних осіб дипломатичного корпусу; часто писав коментарі у медіа, а можна сказати, що серед дипломатів у Загребі він, безсумнівно, один із найкращих експертів щодо Хорватії і сусідніх країн. Це між іншим і не дивно: після університету  у Києві, у 1980 році він навчався у Белграді, потім у 90-х роках був якийсь час віце-консулом Генерального консульства України у Белграді та першим секретарем Посольства України у Республіці Сербія Югославії, потім з 2002 по 2006 роки  - радником Посольства України у Республіці Хорватія та заступником  Глави дипломатичної місії, а від 2010 року – Надзвичайним і Повноважним Послом України у Республіці Хорватія. Левченко чудово говорить хорватською, а ця розмова відбувається у зв’язку із завершенням його винятково успішної дипломатичної місії.

У Загребі Ви перебували з 2002 по 2006 роки як радник Посольства України та заступник Глави дипломатичної місії, а з 2010 року Ви Посол України. Чи можна сказати, що Ви добре вивчили Хорватію – що б Ви відзначили як своє головне враження?

- І я, і моя родина дуже полюбили Хорватію. І це не дивно, бо вона є світовим туристичним центром, який подобається всім без винятку іноземним гостям. Але я думаю, що українці сприймають Хорватію набагато глибше, ніж інші туристи. Бо на кожному кроці ми впізнаємо те, що є спільним для вас і для нас, це сотні слів, неочікувано зрозумілі фрази і написи, мелодії, звичаї, менталітет, поведінка людей у цілому. А я ще й історик, тож знаю, що хорвати прийшли сюди з України. Для мене головне враження – це постійне усвідомлення нашої стародавньої спорідненості. 

Ви багато зустрічалися з політикам. Хто на Вас справив найбільше враження і чому?

- Тут немає сумнівів. Це Андрей Пленкович. Ми познайомилися ще як молоді дипломати у 2010 році, коли я був у Загребі на першому році свого мандата. Але вже тоді я відчував, що він особливий, що має потенціал. Те, що він мудрий, добре освічений, надзвичайно харизматичний, це не моє відкриття, це вже доведений і загальновизнаний факт. Мені надзвичайно приємно, що ця благородна людина і принциповий політик без вагань став на захист правди і підтримав Україну у цей важкий для нас час. Він надзвичайно багато зробив як представник Європейського Парламенту в Україні і продовжив допомагати як Прем’єр-міністр Хорватії. Він не тільки чітко розуміє ситуацію, а й дбає про цінності, на яких заснована Європа.

Яка зустріч  з  так званими «звичайними» людьми, тобто людьми поза політичними, економічними та культурними колами,  Вам особливо запам’яталася?

-Я маю безліч друзів і знайомих по всій Хорватії,  от лише вони  не «звичайні»,  а виняткові люди з великим серцем. Найзворушливіші спогади пов’язані з тим, як хорвати тепло приймали на Адріатиці дітей українських бійців та біженців, як хорватські ветерани зустрічали українських поранених і бойових побратимів. Всього на Адріатиці відпочило 1300 дітей, яких зачепила війна, 150 військових, а реабілітацію пройшли 8 наших поранених бійців. У цю велику гуманітарну акцію включилися сотні хорватських друзів України. Користуючись нагодою, ще раз від усього серця дякую за доброту і благородство.

Що Вас тут найбільше здивувало у менталітеті людей? Щоб Ви, з іншого боку, представили як позитивну специфічність?

- Єдине здивування в тому, що не було здивувань. Ментально я почувався як повністю свій. Чесноти у хорватів і українців однакові, це ж мабуть  стосується й недоліків, тож я не можу про хорватів судити зі сторони. Я просто люблю хорватський народ таким, яким він є, і все.

Чим заповнювали час за межами дипломатичного протоколу?

- Протокол не така вже й погана річ. Це система, яка поступово втягує іноземця у життя політичного, дипломатичного та культурного середовища, але врешті-решт це призводить до співпраці, а часто і до щирої дружби.  Я в Загребі займався футболом і баскетболом, грав з хорватськими та іноземними колегами. Люблю грати на гітарі, співати народні українські і хорватські пісні. Найчастіше співав на вечорах нашої української громади. Дружив з гуртом «Святий Юрій», особливо мені припали до серця тамбураші і славонські пісні.

Що для Вас стало особливим місцем у Загребі?

- Це два абсолютно різні місця, які однак створюють унікальний характер Загреба. Перше – це Верхнє місто, яке має одночасно історичний, аристократичний і сучасний богемний дух. А друге місце – природний парк Ярун. Тут, я думаю, не потрібні ніякі коментарі.

З ким із колег з інших дипломатичних місій Ви були в особливо добрих стосунках і чи товаришували з кимось із них за межами службових ситуацій?

- У мене багато хороших знайомих і справжніх друзів серед послів з інших країн. Звісно, що дружба між дипломатами завжди має елемент роботи, але це аж ніяк не заважає справжній дружбі.

Як би Ви прокоментували трохи незвичні для дипломатичних кіл Ваші дебати з російським послом Анваром Азімовим?

- Посол Азімов представляє країну-агресора, я а – країну, яка стала жертвою тієї агресії. Війна це ненормальний стан, але зовсім нормальним є те, що ми в умовах війни вступили у гостру медійну полеміку.  От тільки позиція Анвара Азімова була набагато тяжчою ніж моя. Я захищав правду, а він виправдовував нахабні і неприховані злочини своєї країни, які взагалі неможливо виправдати. У статтях та інтерв’ю він використовує незграбні пропагандистські кліше, які надходять із Москви. Я його декілька разів викликав на публічні дебати, але він не відгукнувся, бо у відкритій дискусії в нього немає шансів.

Скоро вже два місяці з того часу, як у Білий Дім прийшов Дональд Трамп. Наскільки, на Вашу думку, для України ускладнилася ситуація  після приходу Трампа до влади, особливо з огляду на анонсоване ним зближення США і Росії?

- Журналісти запитували мене про це і раніше. Але я з самого початку говорив, що не треба поспішати з висновками про нібито «проросійськість» Президента Дональда Трампа. Цю тезу справді просували ЗМІ, а особливо російська пропаганда. Вона встигла майже переконати світ у тому, що нібито до влади приходить подільник Путіна і вони вдвох гарно поділять світ. Не знаю, можливо, в Кремлі вони самі в це й вірили,  у російському суспільстві це викликало бурхливу ейфорію, а в Європі зміцнило Путінових агентів і симпатизерів, які  виступають за скасування санкцій проти Росії. Проте, незважаючи на деякі висловлювання протягом кампанії,  Трамп, як і будь-який американський Президент, служить виключно інтересам Америки. А інтереси Америки ніяк не збігаються з планами Путіна шляхом порушення світового порядку та захоплення інших країн відновити неосталіністську Російську імперію. Будьмо відверті, таке можливе лише за рахунок зменшення демократичного світу, який перебуває під покровительством Америки. Не дивно, що Дональд Трамп, ставши Президентом, без вагань заявив, що Росія повинна повернути Україні Крим і Донбас. 

Які в даний час, після зміни адміністрації у Вашингтоні, відносини України і США?

- На даний момент вони не змінилися, і я думаю, якщо й будуть зміни, то тільки на краще. У будь-якому разі, українська дипломатія робитиме все для зміцнення нашого стратегічного партнерства з США.

Трохи більше ніж три роки тому Українці вийшли на Майдан, потім Росія привласнила Крим і почалася війна на Сході України. Чи трапилось би це, якби Європа дала сигнал Україні, що за прискореною процедурою надасть їй членство? Чи не запізнився ЄС?

- Кажуть, що історія не знає умовного способу, це невдячна робота  гадати, що сталося б, якби ... Якби нас прийняли в ЄС і НАТО за прискореною процедурою в дев'яностих роках, поки Росія ще не прийшла до тями після розпаду СРСР, то  зараз би Москва, мабуть, не напала, але тоді ми й близько не були готові до членства. Правда в тому, що Європа могла б рішуче підтримувати нашу європейську інтеграцію, скажімо вона й досі боїться надати Україні перспективу членства в ЄС, хоча надала її для всіх Балкан. Але це не врятувало б нас від агресії. Врешті-решт, в агресії не винні ні Майдан, ні Європа, ні НАТО. Винний лише Кремль, який цю агресію хотів, підготував і здійснив.

Росія дуже відверта у бажанні не допустити прихід НАТО на російський кордон. Наскільки ворожнеча між Росією і Україною визначається припущенням, що власті у Києві схильні до євроатлантичної інтеграції, першим кроком до якої є наближення України і ЄС?

- Справжньою причиною російської агресії в Україні є абсурдне бажання Путіна і його численних прихильників будь-якою ціною відновити Велику Російську Імперію. Україна у цьому сенсі має міфічне значення для Москви, бо її державність походить саме із Києва. Ось чому ми були  першими, на кого напали. А це означає, що після України на черзі будуть і інші країни колишнього СРСР,  якщо Росії вдасться розвалити ЄС, то наступними будуть європейські країни колишнього радянського блоку. Отже, НАТО в цій грі це лише привід, спосіб перекинути вину, як кажуть росіяни, з хворої голови на  здорову. Між іншим, коли Росія окупувала наш Крим, Україна мала статус  нейтральної країни, яка не буде вступати ні до якого військового союзу. Але це нас аж ніяк не врятувало. Звісно, що після такого підступного нападу «старшого брата» членство у НАТО стало для нас життєво важливим.

НАТО превентивно концентрує свої сили в державах-членах на сході континенту, в Польщі, країнах Балтії, Румунії. Як Україна дивиться на це? ЄС захищається від Росії, а Україна залишається без захисту.

- Нехай концентрує, ситуація є небезпечною, а Кремль завжди розумів лише мову сили, і причому значної. Мову братерства і дружби він також використовує, але врешті-решт, завжди зраджує. На жаль, Україна не є членом ЄС і НАТО, тому залишається без захисту, причому не від гіпотетичного, а реального вторгнення з війною і тисячами жертв. Ми вже в значній мірі адаптувалися і відчули свою власну силу. Ми не очікуємо, що західні війська втрутяться, хоча українські солдати вмирають, захищаючи  всю європейську демократичну цивілізацію. Але маємо право очікувати на всебічну допомогу Заходу, включаючи і зброю. До сих пір нам не дають зброю так, неначе є сумніви, хто розбійник, а хто жертва.

Чи Ви, можливо, після візиту прем’єра Андрея Пленковича до Києва минулого року зустрічалися з ним? Це були тільки протокольні зустрічі, чи, ймовірно, вони результували якимись конкретними справами?

- Я зустрічався з прем’єром Андреєм Пленковичем і після Києва. Серед іншого, мав і протокольну зустріч у зв’язку з завершенням свого мандату. Але я вже говорив, що протокол не означає чогось формального і порожнього. Ми розглянули плани подальшої співпраці наших держав. А після візиту пана Пленковича до України планів дуже багато.

 Як Ви оцінюєте актуальну напруженість на Балканах, конкретно в БіГ і у Македонії? Якою є роль великих сил, США, НАТО і Росії, в цьому загостренні? Наскільки, коротко кажучи, є реальною загроза нової «гібридної війни»?

- Ситуація на Балканах завжди є складною, а віднедавна вона відчутно загострюється. Головною причиною є Росія і її нова/стара імперська політика. Володарювати на Балканах і мити чоботи в Середземному морі є давнім нездійсненим сном Російського царства. Він мало не здійснився в 1945 році, але товариш Тіто несподівано затявся. Є й більш прагматичні причини. Балкани – це європейська «порохова бочка», тож якщо хочеш зруйнувати Європу – запали бочку! А Росія цього хоче. Крім того, чим більше вогнищ запалає в світі і у Європі, тим менше можливостей буде мати захід в реагуванні на бандитські авантюри Кремля. Що ж стосується небезпеки «гібридної війни», то вона, на жаль, вже триває. Нібито безпричинні загострення в БіГ, Македонії і на Косово, спроба путчу в Чорногорії, несподіваний мільйон мігрантів зі Сходу – все це видимі прояви цієї невидимої війни. В такій ситуації США і НАТО є справжнім спасінням, без перебільшення.

Як би Ви оцінили стан прав української і русинської національних меншин в Хорватії? Чи існують якісь специфічні проблеми, з якими меншина зустрічається?

- Я повністю задоволений забезпеченням прав нашої меншини. Це стосується і законодавства, і його практичної реалізації. Але головним є те, що самі українці і русини задоволені, вони відчувають щиру повагу і підтримку з боку хорватської держави та народу. Специфіка є, але це не проблема. Скажімо, наша меншина поділена на дві спільноти – українську і русинську. Вони прийшли з різних територій і з часовим проміжком більшим ніж 100 років, тож відмінності очевидні. На жаль, проблема також існує, але вона зовсім не є специфічною. Це – пришвидшена асиміляція, яка особливо набрала розмаху у великих містах. Парадоксально, але асиміляцію прискорює якраз повна інтеграція в суспільство. Я вірю, що її може сповільнити розвиток близьких зв’язків між Україною і Хорватією. Це дасть можливість представникам меншини гармонічно розвивати і реалізувати обидві національні ідентичності.