«Новий лист» 25 червня опублікував велике інтерв’ю російського посла в Республіці Хорватія Анвара Азімова під дивною назвою «В Україні немає потреби у робочих групах, які пропонує Пленкович». Назва дивна вже тому, що посол Росії раптом вирішує про потреби України, держави, яка насправді бореться проти російської агресії. А доволі дивним є й те, що посол наважується читати лекції прем’єру країни свого перебування.

Інтерв’ю є особливим і за концентрацією свідомих та очевидних неправд, які належать до найбільш монстроподібних перлів російської інформаційної війни. Оскільки більшість цих «перлів» безпосередньо стосується моєї держави України, я завдам собі праці заперечити принаймні найбільші з них. Втім, давайте по порядку.

«Коли мова йде про Крим, немає ніякої анексії, немає ніякої окупації… У Криму відбувся референдум, і майже 96% виборців проголосувало за повернення назад до Російської Федерації».

Питання Криму

Посол повторює застарілу російську пропагандистську пісеньку з 2014 року. Проте, в 2015 році на святкуванні річниці анексії Криму сам Володимир Путін в переможницькій ейфорії зізнався, що «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків на уніформах, які зайняли державні будівлі в Криму, насправді були військовими російської армії. Референдум відбувся вже після окупації під прицілами російських автоматів, тобто є абсолютно недійсним. Вже не говоримо про те, що він був би недійсним у будь-якому випадку, оскільки російська національна меншина не має права голосувати про приєднання частини української території до Росії, так само як, скажімо, й Серби з так званої Республіки Сербської Країни не мали права ділити хорватську землю. Відповідно й Росія, якби вона притримувалась міжнародних норм, в жодному разі не мала права прийняти Крим в свій склад. Тобто, є і окупація, і анексія.

«Ви знаєте що Крим століттями був частиною Росії… Наша позиція – Крим повернувся до своєї батьківщини».

Брехливий міф про те, що Крим «завжди був російським», на жаль, глибоко вкоренився в свідомість багатьох людей у світі. Насправді Крим століттями був державою Кримських Татар, які є єдиним автохтонним народом півострова, які єдині можуть вирішувати його долю, і які однозначно на українській стороні. Росія військовою силою зайняла Крим тільки в 1783 році, десь в той же час вона загарбала і частину Польщі, Фінляндію і країни Балтики. За російською логікою, і ці держави одного дня могли б «повернутися назад своїй батьківщині». Спроба «повернення» України відбувається саме зараз на ваших очах, і вона вже забрала 10 тисяч життів українців.

«Росія не окуповувала жодної частини української території на Донбасі, там немає російських військ».

Росія – єдина країна у всьому світі, яка вперто заперечує присутність своїх військ на українському Донбасі. Таке зверхнє і нахабне невизнання очевидних фактів є одним з гібридних винаходів Кремля. Його не турбує те, що всі знають, що це брехня. Головне – не визнати офіційного статусу агресора і окупанта. Правду кажучи, це мало допомагає, і санкції проти Росії впроваджені саме тому, що міжнародна спільнота повністю впевнена: на Донбасі головну роль грає російська армія.

Якраз в день виходу інтерв’ю посла на Донбасі була затримана група диверсантів. Її командир російський офіцер Александр Щерба загинув, а в одного з затриманих воєнних Віктора Агєєва була знайдена воєнна книжка, де чітко пише, що він – капрал регулярної російської армії.

Проблемні порівняння

В принципі, українській стороні відомі всі імена російських генералів і офіцерів, які керують окупаційними силами на українській території, як і тих, які керують з Москви, відомі також і всі російські військові одиниці, які діяли і діють на Донбасі. Цією інформацією обмінюємося з нашими західними партнерами.  Зараз на Донбасі нараховується 2900 осіб регулярних військ. Крім того, тут і 37 тисяч найманців, з яких 75 відсотків прибули з Росії, а інші – місцеві колаборанти.

Посол Азімов у інтерв’ю все ж таки погоджується з тим, що на Донбасі воюють російські добровольці, але порівнює їх з хорватськими добровольцями, які воюють на українській стороні. Однак це порівняння дуже сумнівне, бо хорватів в українських військах є не більше двадцяти осіб, і кожен з них прийшов туди сам, без організованої допомоги української чи хорватської держави. А російських добровольців є 30 тисяч осіб. Більша частина з них – кадрові військові, які фіктивно звільнені з регулярних військ. Таких «добровольців» у Росії формують у загони, озброюють і перекидають через український кордон. Таким чином, це справжні окупаційні війська, лише в дещо гібридних камуфляжах.

«Найважливішим є сконцентруватися на імплементації Мінських домовленостей. Це є передусім завданням Київської влади».

Київ прагне реалізувати всі домовленості за  угодою, бо це і є мирна реінтеграція окупованих територій, про яку говорив Прем’єр-міністр Хорватії Андрей Пленкович. Проте Росія й досі не виконала два основні безпекові зобов’язання, без яких неможливо рухатися далі – не відкликала своїх військ   і техніки, і кожного дня по 50 – 70 разів порушує режим тиші. Майже кожного дня гине декілька наших військових і цивільних осіб. Таким чином, Росія, побоюючись тиску міжнародної спільноти, обрала тактику тліючої війни, яка непомітно забирає сотні жертв.  У цьому контексті заява посла Азімова про те, що «Росія цінує позицію  Хорватії, яка є такою ж, як і наша, щодо поваги територіальної цілісності України, і в цьому маємо однаковий підхід» насправді є неперевершеним цинізмом і лицемірством.

Всі ниточки тримає Москва

«Друга сторона (з якою Києву треба було б домовлятися про реалізацію Мінських домовленостей) є влада на Донбасі, вони захисники».

Так звана «влада» склепаних Росією «Донецької і Луганської республік» не є ніякою стороною, а лише маріонетками Москви без прав і можливостей будь-що вирішувати. Москва тримає всі нитки і приймає всі рішення, призначає і звільняє «лідерів», направляє бійців, військову техніку і озброєння і повністю фінансує свої псевдодержави, а російські генерали і офіцери виконують функції командувачів військ. Тож справжньою стороною конфлікту є Росія, вона є агресором і окупантом, а значить вона повинна відповідати за всі свої злочини. А місцеві посіпаки навіть не заслуговують називатися «повстанцями» чи «сепаратистами», вони є звичайними колаборантами. Шокує те, що Анвар Азімов цих зрадників називає святим для хорватів словом «захисники». Думаю, що для захисників це справжня образа.

Загалом, все інтерв’ю пана посла, у якому міститься  безліч відкритих і очевидних безглуздостей,  є демонстрацією образи і неповаги до хорватської громадськості.

Тимчасовий повірений у

справах України в Хорватії                                                 Юрій Лисенко