Мені надзвичайно приємно звернутися до читачів "Нового Репортера" напередодні Дня Незалежності України, який моя країна відзначає 24 серпня, і знову повернутися до теми зв’язків між народами України та Боснії і Герцеговини, зокрема, українського і сербського народів. Напевно, немає необхідності окремо згадувати про те, наскільки зв’язки між нашими слов’янськими народами глибокі і різносторонні: і коли говоримо про тривалу й ґрунтовну українську присутність на теренах Боснії і Герцеговини, зокрема, Республіки Сербської, і про численних сербів, які знайшли спасіння від османського ярма в Україні, і про українських письменників і поетів, які, перейнявшись ідеєю створення «слов’янського царства», натхненно й з любов’ю писали про сербську історію, країну і народи.

За теорією про походження слов'янських народів вважається, що прабатьківщина слов’ян знаходилася десь в трикутнику між Дніпром, Віслою і Карпатами. Візантійські автори згадують цю область як "стару батьківщину" слов'ян і зазначають, що серби, навіть після двох з половиною століть життя у новій батьківщині згадували про старі краї, «десь там на півночі, де так гарно жилося, навіть набагато краще, ніж у ті часи на Балканах".

Упродовж 16 і 17 століть представники сербських монастирів, які подорожували до волоських, молдавських та руських владик, обов’язково відвідували Путивль і Київ, де часто довше затримувались. Золотим віком українсько-сербських зв’язків фахівці називають 18-та століття, коли сербська духовна культура загалом повертається до Києва. Художня школа Києво-Печерської Лаври у той час була однією з найбільш шанованих у православному світі, а завдячуючи цій школі, фактично відбулося народження новітнього сербського образотворчого мистецтва.

З початку і до середини 18 століття серби, які жили у т.зв. Войній країні, через постійні переслідування починають поступово переселятися на території сучасної України. Рішенням російської імператриці Єлизавети Петрівни від 17 травня 1753 р. сербам дозволяється розселятися на території нинішніх Луганської та Донецької областей - ця територія отримала назву Слов’яносербія та проіснувала до 1762 р., коли через поширення території Росії до Азовського і Чорного морів, ці райони увійшли до складу нових губерній. У цей же період на пропозицію офіційного Петербурга на території України створюється іще однин регіон, де проживали сербські переселенці - Нова Сербія. Межі цього регіону збігаються з сучасною Кіровоградською областю, де все ще існують села з сербськими назвами Панчево, Каніжа, Турія. Серби, відокремлені від своєї батьківщини, асимілювалися з народом нинішньої України.

З іншого боку, українці переселялися до Сербії. Поодинокі переселення монахів та інших вчених людей з України до Сербії спостерігалися ще у 15-му столітті. Організовані переселення почалися у 1751 р. з підписанням договору про переселення 200 сімей із Закарпаття. Нова хвиля міграції на простори колишньої Югославії з України починається у 1890 р. із західних областей - Галичини і в меншій кількості з північної Буковини та Закарпаття - територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії. Ці люди переселилися на території північної Боснії - нинішньої Республіки Сербської. Немає точних історичних даних, однак вважається, що від 15 000 до 20 000 українців емігрували до Боснії у період 1890-1914 рр. За неофіційними даними, сьогодні в БіГ проживає близько 3,5 тисяч українців. Наші люди повністю інтегровані у боснійське суспільство, але це не означає, що вони асимільовані. Українці зберегли свою ідентичність: вони говорять своєю мовою, йдуть до своєї церкви (українці в БіГ в основному греко-католики), зберігають традиції своїх предків.

Я часто відвідую райони, населені українцями. Нещодавно я був у Прієдорі, де діє одне з найбільших культурно-мистецьких об'єднань українців у БіГ "Козак". У червні цього року виповнилося 10 років з дня заснування цього товариства. Ми добре співпрацюємо з місцевою владою, яка допомагає діяльності наших культурних товариств. Щороку за сприяння місцевих органів влади у селі Деветина поблизу Пирнявора проводиться важливий культурно-мистецький захід українців – фестиваль українського фольклору «Червона калина». У цьому місці було одне з перших поселень українців у Боснії.

Все ж я вважаю, що політика європейської країни щодо національних меншин не може зводитися лише до підтримки культурних організацій. Ставленням до нацменшин визначається міра демократичності і зрілості суспільства. Боснія і Герцеговина ухвалила ряд законів, що регулюють дану сферу, приєдналася до низки міжнародних документів, які регламентують питання захисту прав національних меншин. На жаль, незважаючи на все це, очевидно, що ступінь захисту прав меншин у Боснії і Герцеговині сьогодні є недостатнім. Як відомо, Європейський суд з прав людини майже три роки тому рекомендував БіГ внести зміни до Конституції і виборчого законодавства з тим, щоб забезпечити представникам нацменшин право бути обраними до Президії і Палати народів парламенту Боснії і Герцеговини. Ми сподіваємося, що незабаром це буде реалізовано.

На сам кінець хочу відзначити, що політичний діалог між нашими країнами розвивається в конструктивному дусі. У нас немає відкритих політичних питань, нас пов'язують вікові культурні та історичні зв'язки. Тому я переконаний, що Україна та Боснія і Герцеговина мають значний потенціал для розвитку двостороннього співробітництва в усіх областях. Сьогодні ми не можемо похвалитися тим, що використовуємо цей потенціал повною мірою, особливо в економічній сфері. Попри те, що наш двосторонній товарообіг виріс за останні два роки, його показники все це на низькому рівні. Та я налаштований оптимістично, незважаючи на глобальну економічну кризу, ми повинні вивести нашу співпрацю на гідний рівень, що було б логічним продовженням багатовікових зв'язків між нашими братніми народами.

«Новий Репортер», О.М.Левченко, Посол України в Хорватії