Світле майбутнє Росії знову провалилось у похмуре минуле
Бажання будувати гідне майбутнє зіткнулось з прямою агресією з боку сусідньої держави, яка продовжує жити у похмурому минулому і не хоче нікого відпускати зі своїх «братських» обіймів.
Свого часу британський прем’єр Вінстон Черчилль сказав, що «фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами», що, звичайно, натикнулося на нерозуміння серед представників його покоління.
І це зрозуміло. Хто б міг в той час в Європі та навіть у всьому світі подумати, що після всіх жахів, які пережив світ за часів Другої Світової війни, через багато років Земна куля знову опиниться на межі великої війни, а її головною причиною стане одна з країн-переможців у боротьбі з фашизмом.
Однак, виходячи з сьогоднішньої ситуації, схоже, що видатний британський політик таки був правий.
Сьогодні вся світова спільнота активно стежить за подіями на Сході України, особливо після катастрофи з пасажирським літаком малайзійської авіакомпанії, і вже майже забула нещодавні події, пов’язані з прямою агресією та анексією з боку Росії суверенної території України – Криму. Цей цинічний вчинок супроводжувався лозунгами про спасіння «руського міра» та російськомовного населення Криму від «фашистської чуми, яка знову загрожує світові, але цього разу з боку Києва». Ця риторика, за логікою агресора, повинна була б виправдати і прикрити свідомий і спланований злочин.
З моменту, коли було організовано «легітимний» референдум на півострові за прямої підтримки озброєних російських військових, вже пройшло достатньо часу, і ми вже зараз можемо бачити справжнє обличчя «борців з фашизмом».
Після окупації на півострові брутально утискуються українська і татарська мови і культури. Перше, що зробили російські окупанти - вимкнули трансляцію українських телеканалів. Єдина українська гімназія у столиці півострова - місті Сімферополі була закрита, ліквідація також загрожує єдиному факультету, де викладаються українська і татарська мови. Зі службових будівель в Криму було знято таблички з написами українською і татарською мовами, залишилась лише одна «з трьох рівноправних мов» - російська. Більше того, на вулицях стало небезпечно говорити українською, багато хто з активістів українських неурядових організацій були викрадені, побиті та видворенні з Криму. Татари також знаходяться не в кращому стані, у власному домі вони себе відчувають небажаними іноземцями. 18 травня відзначалась 70-та річниця страшної трагедії - насильницької депортації з Криму кримськотатарського народу, яка забрала життя майже половини нації. Проведення меморіальних заходів в Сімферополі було заборонено. Лідерам кримських татар Мустафі Джемілєву та Рефату Чубарову заборонено в’їзд до Криму. І це лише вершина айсберга, яка багато говорить про «гуманні» дії окупантів – «антифашистів».
На цьому фоні найбільш трагічними виглядають долі звичайних людей, патріотів українців і татар, які в один момент стали полоненими у власному домі та переживають гоніння лише через те, що залишились вірними своїй ідентичності і Батьківщині.
11 травня 2014 р. таємні служби Росії після анексії Криму без будь-яких роз’яснень викрали молодого українського режисера і сценариста з Сімферополя Олега Сенцова й почали вимагати від нього, щоб він признався, що начебто за наказом Майдану та Києва організував у Криму терористичні акції. Після відмови давати брехливі зізнання Сенцова відправили безпосередньо до Москви, де він зазнав жахливих фізичних тортур.
Єдиний гріх молодого режисера, якому інкримінують участь у терористичній організації, у тому, що після окупації він не погодився прийняти російське громадянство і був противником приєднання Криму до Росії.
Але цього було вже достатньо, щоб «гуманісти – антифашисти» протягом кількох днів били молодого митця з метою витягти з нього «щире признання» в участі в підготовці терористичного акту.
Український уряд і світова громадськість вже тривалий час борються за порятунок невинного українського режисера, але, на жаль, наразі не помітно хоча б дещиці здорового глузду й розуміння з боку Росії. Тимчасом Олега Сенцова чекають дружина й двоє малолітніх дітей, які не можуть збагнути, за що й кому знадобилося забирати від них чоловіка та батька.
Щось подібне ми вже пережили в 30-і роки минулого століття, коли мільйони радянських громадян, особливо українців, були заслані в ГУЛАГ, а багато з них розстріляні після «чистосердечного» визнання своєї вини, яке з них витягнули за мурами НКВС. Це ми пройшли й під час окупації України фашистськими агресорами в ході Другої світової війни. І ось це знову повторюється.
Ситуація з Олегом Сенцовим не є єдиним фактом порушення прав людини на півострові, що було багато разів констатовано в повідомленнях місії ОБСЄ. Тому постає питання – хто насправді є агресором і фашистом?
Усі прагнення українців наблизитися до демократичної й вільної європейської родини, побудувати гідне майбутнє наразилися на прямий акт агресії сусідньої держави, яка продовжує жити у похмурому минулому й нікого не хоче випускати зі своїх «братніх» обіймів.
Тому хотів би повторити, що Вінстон Черчилль, очевидно, мав рацію. Отже, не тільки Європа, але й увесь світ повинні об’єднатися й дати саме сьогодні рішучу відсіч справжньому ворогові демократії, європейських цінностей і прав людини. Завтра вже може бути пізно.