Україна у боротьбі за свободу. 70 років тому і сьогодні

28 жовтня ц.р. українці відзначили 70-ту річницю звільнення своєї Батьківщини від німецько-фашистської окупації. Якщо говорити про Україну під час Другої Світової війні, то тут можемо побачити парадоксальну ситуацію: ми були в самому пеклі тієї війни, понесли величезні жертви, брали участь у найкривавіших боях при звільненні Європи, а при цьому складається таке враження, що нас там взагалі не було. Факти залишаються такими, що ми просто не увійшли в колективну пам’ять Європи і світу про ту найстрашнішу трагедію ХХ століття. Причини зрозумілі: в той час Україна була у складі СРСР, а всі інші країни, які входили до його складу, вважались просто Росією, і таким чином весь історичний спадок тієї війни дістався Росії.

Ця несправедливість іноді боляче відбивається і зараз. Скажімо, всі знають, що у звільненні колишньої Югославії брала участь Червона армія, однак, на жаль, мало хто пам’ятає, що це був Третій український фронт,  більше половини бійців якого були етнічні українці. 16 жовтня ц.р. до Белграду на відзначення 70-ї річниці звільнення міста від фашистів, у якості головного гостя приїхав російський президент Путін, який зараз веде неоголошену війну проти України, а Президент України Порошенко такого запрошення не отримав, хоча Белград звільняв той самий Третій український фронт. Можливо це просто незнання, можливо якась висока політика, однак важко відв’язатися від відчуття, що вдячність белградців в ці дні було направлено на неправильну адресу.

Тому в цій статті я хотів би хоч трохи виправити несправедливість історії щодо моєї країни, яка була в самому епіцентрі Другої Світової війни. Смертоносна хвиля тієї жахливої війни двічі пройшлася нашою землею – під час відступу Червоної армії 1941 року та протягом її наступу 1943-1944 років. Звідти і небачені жертви і руйнування. В цій війні загинуло до 8 мільйонів українців, а загальні втрати України в населенні досягли 13,5 мільйонів, найбільше від всіх націй антифашистської коаліції. Повністю або частково було зруйновано 714 міст і 28 тисяч сіл. Сім мільйонів українців брало участь у боях в якості бійців Червоної армії. Кожен другий з них не повернувся додому, а кожний другий хто повернувся залишився інвалідом. На українській території Червона армія провела 15 стратегічних операцій. При звільненні України кожен з 603 тисяч квадратних кілометрів її території коштував життям 11 тисячам радянських солдатів та офіцерів.

Українці боролися не лише на фронті. Коли регулярна радянська армія відступила на схід, а Україна опинилась під німецькою окупацією в країні розпочався партизанський рух, який отримав масовий, по справжньому народний характер. В такий спосіб, протягом війни до цієї боротьби приєдналося біля півмільйона осіб. Як наслідок, в Україні було створено справжню партизанську армію під командуванням Сидора Ковпака, яка прославилась декількома великими перемогами в тилу ворога. У своєму поході 1943 року армія Ковпака пройшла цілу Україну і дійшла навіть до Карпат. В результаті партизанської війни на території України з’явилися цілі регіони, які були звільненні від німецької окупації. 

Вінстон Черчілль писав: «Серед всіх народів, які опинились під пануванням Німеччини найбільше, напевне, постраждав український. Однак, в цей же час, він ціною життя мільйонів своїх представників зробив великий внесок у перемогу над фашизмом».

Поразка фашизму 1945 року заклала фундамент нової демократичної Європи, тобто сьогоднішнього Європейського Союзу. Це б не стало можливим без подвигу і жертви всіх народів антифашистської коаліції, зокрема, українського. Тому я хотів би, щоб об’єднана Європа ніколи не забувала, що в її сьогоднішнє щастя і свободу вкарбоване життя біля 10 мільйонів моїх співвітчизників.

70-та річниця звільнення України мала б бути великим святом з урочистими маніфестаціями у всіх містах, однак цього не сталось. На жаль, цю величну дату ми зустрічаємо у стані неоголошеної, але справжньої війни. Ми вимушені боронити свою країну від внутрішніх сепаратистів та зовнішньої інвазії. Для нас, українців, було страшним шоком, який ми досі не можемо перебороти, що на нас напала саме Росія, спільно з якою Україна пліч-о-пліч боролася проти фашистських загарбників під час Другої Світової війни.

Наскільки драматичною, болючою і абсурдною є ця ситуація найкраще, напевне, можуть зрозуміти саме народи Боснії і Герцеговини та інших держав колишньої Югославії. Вони героїчно пройшли пекло Другої Світової війни, ціною численних жертв перемогли фашизм, а 50 років пізніше знову настали страшні часи, коли сини і внуки ветеранів Народно-визвольного руху Югославії направили зброю один проти одного.

Коли в 1991-му році ми здобули незалежність, ми дуже раділи і пишалися тим, що змогли розійтися з Росією цивілізованим шляхом, залишившись друзями. Однак, вийшло так, що наша війна просто запізнилась на 23 роки. В Кремлі перемогли безглузді мрії про відновлення Російської імперії, а цю імперію сьогоднішній московський вождь не може собі уявити без України. Розпочавши війну Путін не лише порушив всі можливі норми міжнародного права, а й вчинив ще один страшний злочин, який, правда, має не правовий, а моральний та геополітичний вимір – посварив дві країни, які завжди були дружні і братські.

Разом з танками і гарматами в цій війні Кремль використовує ще одну винятково отруйну зброю – брехливу пропаганду. Вона виправдовує російську агресію, серед іншого, і боротьбою проти «українського фашизму».  Між тим, факти свідчать про зовсім зворотне. На території України, де немає російських загарбників, не існує міжетнічних конфліктів, російська мова вільно звучить поряд з українською і в Києві, і в інших містах, російською говорять тисячі військових і добровольців, які зі зброєю в руках обороняють свою Батьківщину.

Зовсім іншою є ситуація в окупованому Криму і на Донбасі. В Криму було закрито єдиний факультет, на якому викладали українську і татарську мови, закривають і численні школи. Татари, які є єдиним автохтонним народом Криму, їх культура і релігія жорстоко переслідуються, а багато з татарських активістів зникло за невідомих обставин. У Донецьку і Луганську розмовляти вголос українською мовою стало небезпечно для життя, оскільки навіть і це російські «антифашисти» сприймають як підривну акцію «українського фашизму». Про вбивства, мучення, зґвалтування, масові пограбування цивільного населення не варто й говорити. Очевидці розповідають, що найжорстокішими в цьому є паравійськові загони козаків з Дону та Кубані, які прийшли в Україну з Росії. Саме донські і кубанськи козаки на службі у німців колись давно лютували в окупованій Югославії, яких й досі пам’ятають за їх зло та дику немилосердність. Виходить, що правий був Черчілль, який колись давно сказав, що «фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами».

Впевнений, що хитра гра з поняттями нікого не введе в оману, оскільки фашизм можна впізнати за справами, а не за назвою. Вірю, що фашизм навіть у найновішій обгортці належить минулому і не матиме шансів в майбутньому. 70 років тому Україна вигнала німецьких фашистів зі своєї землі, прожене і цих сьогоднішніх, як би вони себе не називали.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

,