Хорватська газета «Задарський лист» 29 листопада 2015 р. опублікувала статтю Посла України в РХ О.М.Левченка «Голодомор в Україні 1932-1933 років. Замах на вбивство нації».

«Іще восени заготівельники відібрали в селян усе зерно.  А вже на початку 1932 року у селі люди помирали цілими сім’ями. У нас першим помер батько, потім - найменший братик. На цвинтарі викопали велику  яму. Померлих з усього села привозив Павло Піхало. За кожного покійника він отримував 100 грамів хліба. Коли померла мама, він поклав її тіло на воза і сказав: «Знаєш що, Марійко, сідай і ти. Одвезу вас обох на цвинтар і закопаю, все одно ти помреш, смердітимеш у своїй хаті і ніхто тебе не поховає».

Це не уривок із фільму жахів. Це документальні свідчення Марії Цибульської, яка у 1932-1933 роках десятирічною дівчинкою дивом пережила Голодомор в Україні.

Я свідомо почав статтю цими спогадами, бо людська душа так влаштована, що відгукується на страждання іншої душі, але не в стані сприйняти й прийняти смерть мільйонів. Це ми сприймаємо радше як жахливу, але все-таки статистику.

А статистика українського Голодомору справді жахлива. Голод відібрав життя у 7-ми мільйонів українських селян.  Від голоду щохвилини помирало 17 українців, більше тисячі –кожної години і 25 тисяч у день.

Голодомор називають найбільшою в історії гуманітарною катастрофою, яка сталася в мирний час. Проте таке формулювання, можливо, не зовсім коректне, бо катастрофа все-таки асоціюється з якимось стихійним лихом, а Голодомор був свідомою геноцидною операцією, яку провів Сталінський режим. Зрештою, й використання виразу «мирний час» викликає сумнів, адже якщо в якогось народу свідомо вбивають сім мільйонів людей, то це значить, що проти цього народу ведеться війна, навіть якщо гармати й мовчать. Нинішні політологи могли б назвати таку війну «гібридною».

У 1932-1933 роках Кремль встановив для селян такі високі норми здачі зерна, що ті не в змозі були їх  виконати. Влада назвала це «куркульським саботажем», і по селах рушили озброєні загони, які відбирали всі запаси зерна і продовольства. Незабаром почалося масове вимирання українських селян.

Щоб відібрати у голодуючих останній шанс вижити, режим за допомогою озброєних загонів перешкоджав їм шукати можливий порятунок у містах. Влада не просто ізолювала села від міст, а й усю Україну відділила від інших республік Радянського Союзу. Кремль і сьогодні заперечує український Голодомор, стверджуючи, що в ті часи голодував увесь СССР.  Нестача продовольства справді була й у сусідніх Росії та Білорусії, але без вимирання населення. Україна ж стала єдиним величезним табором смерті.

Чому саме Україна? Перша причина має класовий характер. Український селянин чинив значний супротив насильницькому об’єднанню всіх приватних господарств у колгоспи, що Сталін розцінював як контрреволюцію.  Крім того, була й інша причина – національна. Під час революції Україна проголосила свою незалежну державу, яка боролася з більшовизмом з 1917 аж до 1920 року. Більшовики перемогли, але добре знали: Україна, друга за значенням країна СССР, усе ще готова до повстання. А це загрожувало самому існуванню комуністичної імперії (тут вони мали рацію: у 1991 році СССР розвалився, як тільки Україна проголосила незалежність).

Тому штучно створений Голодомор водночас став і покаранням України за намагання відділитися від Росії, і превентивним заходом, що мав на меті знищити націю, а її залишки перетворити на залякану, покірну масу. Головний удар було завдано саме по селянах, які є природною основою нації.

Що це справді так, підтверджують і людожерські заяви самих організаторів Голодомору. «Між селянами і нашою владою відбувається жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод показав їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну», - хвалився Мендель Хатаєвич у 1933 році. «Протягом минулого року ми знищили націоналістичну контрреволюцію», - вигукував у 1934 р. Павло Постишев.

Однак подібні переможні заяви скоро затихли. Радянський режим увів жорстку інформаційну блокаду з метою приховування злочину. Так чи інакше, але Захід не звернув уваги на смерть мільйонів, а може, й не захотів звертати, вважаючи, що зручніше уникати конфлікту з небезпечною диктатурою. У самому Радянському Союзі будь-яка згадка про Голодомор була заборонена аж до горбачовської перебудови.  Так геноцид, проведений у географічному центрі Європи, залишився фактично непоміченим і випав з пам’яті людства, хоча за своєю диявольською суттю був не менш страшним, ніж єврейський Голокост.

Виправити цю величезну несправедливість щодо мільйонів безневинних жертв вирішила вже незалежна Україна. Наш парламент визнав Голодомор геноцидом, це зробили ще понад 20 країн світу. Україна закликає визнати геноцид і парламенти решти держав. Вважаємо міжнародне визнання важливим не тільки тому, що це  знак поваги щодо загиблих, а й тому, що злочин, який залишився без осуду, може повторитися.

Великою перемогою істини стало відкриття у Вашингтоні 7 листопада ц.р. Меморіалу жертвам Голодомору. У своєму зверненні з цієї нагоди Президент України Петро Порошенко сказав: «Кремль знову, як і у часи Голодомору, намагається стерти Україну з мапи світу. Смерть знову приходить зі Сходу.»

На жаль, це гірка правда, яку світ повинен сприйняти  дуже серйозно. На жаль, сталінізм, який у Росії ніколи не зазнав справжнього Нюрнберга, устав з могили, немов вампір. Новий кремлівський вождь піднявся на старих ідеях відродження Російської імперії, яка уявити себе не може без України. Сьогоднішня гібрида війна Москви проти нашої країни є продовженням тієї ж злочинної політики, яка 80 років тому спричинила жах Голодомору.

28 листопада ц.р. українці відзначають День пам’яті жертв Голодомору. Прошу й наших хорватських друзів пом’янути у своїй молитві сім мільйонів невинних українських душ.